XX з’їзд КПРС і початок лібералізації. Реабілітація політичних в’язнів

Тема уроку: Національно-визвольний рух в Україні у післявоєнний час

Частковий відхід від сталінізму 1953–1955 рр. не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Разом з тим у керівництва партії визрівало переконання, що без певної демократизації оновлення країни неможливе.

Переломною подією став XX з’їзд КПРС, що відбувся 1956 р.

Він увійшов в історію завдяки доповіді М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки».

Вперше:

• з’їзд засудив репресивну практику тоталітарного режиму та як «культ особи Й. Сталіна»;

• були наведені численні факти злочинів і прямих зловживань Сталіна та його оточення.

Разом з тим:

• стверджувалось, що культ особи не змінив «глибоко демократичного, насправді народного характеру радянського ладу»;

• повний текст доповіді М. Хрущова на з’їзді буде надруковано лише 1989 р., а громадянам була запропонована «полегшена» версія доповіді і Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків».

Рішення XX з’їзду в Україні були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією.

Зі спогадів І. Світличного

«У багатьох із нас одразу після XX з’їзду було багато наївного, рожевого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску, і багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом і нам нічого не лишається, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму».

Процес реабілітації розпочався ще 1953 р., але він був незначним. Після ж XX з’їзду змінився порядок цієї акції. Були створені спеціальні комісії, що мали право розглядати справи безпосередньо в таборах.

1956–1959 рр. — повністю реабілітовано 250 тис. осіб (переважно посмертно); на березень 1957 р. — звільнено 65,6 тис. осіб.

1963–1966 рр. — реабілітовано понад 60 тис. осіб. Але жертвам масових депортацій не дозволялося повертатися; інтелігенція, притягнута до карної відповідальності за інакомислення за ст. 54 (політичні в’язні), реабілітації не підлягала.

Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних зрушень в Україні. Характерними ознаками цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процессу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя.

Саме за помилки у проведенні національної політики у роботі з кадрами з посади першого секретаря ЦК КПУ в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова. Натомість на цю посаду було обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висування на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72 %, у Верховній Раді УРСР — 75 %, а серед відповідальних за великі підприємства — 51 %.

1958 р. українці становили 60 % членів КПУ.

В СРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955–1956 pp. Було ліквідовано 4 867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.

Ставлення в суспільстві до діяльності М. Хрущова. Загострення боротьби серед вищого партійного керівництва України

До числа невдоволених політикою М. Хрущова невдовзі приєднались:

• партійно-державна еліта, що була невдоволена зменшенням кількості партапарату й роздратована розмовами про демократизацію, нескінченні реорганізації;

• інтелігенція, яка чекала демонтажу тоталітарної системи;

• робітники і селяни, яких дратували:

— грошова реформа 1961 р., що погіршила життя;

— нездійсненні розмови про підвищення життєвого рівня народу;

— неврожай 1963 року і продовольчі труднощі.

Анекдот того часу

Зустрілися двоє робітників:

— Ти знаєш, Хрущов захворів…

— Що в нього?

— Та, кажуть, грижа.

— Від чого ж вона в нього взялася?

— То він так підіймав добробут народу.

Робітничі виступи:

• 1962 р. — розстріл демонстрації робітників у Новочеркаську.

• 1963 р. — робітничі страйки в Кривому Розі, Дніпропетровську та інших містах.

У 1957 р. у «верхах» керівництва СРСР виникла змова, учасники якої планували усунути від влади М. Хрущова. Однак спроба ця провалилася, бо більшість членів ЦК КПРС, а також керівництво армії та КДБ виступили проти.

1959 рік знаменував собою початок фактичного відходу партійної верхівки від подальшої демократизації суспільства.

У парткерівництві наростала ностальгія за минулим. Партійно- державний апарат СРСР не міг ефективно функціонувати без своєї піраміди, увінчаної фігурою вождя. На цю роль висувався сам ініціатор розвінчування Й. Сталіна — М. Хрущов.

У 1955–1964 рр. відбуваються і зміни в керівництві Компартії України, яка слухняно впроваджувала курс КПРС в життя.

У 1953–1957 рр. — першим секретарем ЦК КПУ був О. І. Кириченко, з 1957–1963 — М. В. Підгорний, з 1963 р. — П. Ю. Шелест.

У 1961 р. відбувається XXII з’їзд КПРС, який у новій Програмі партії проголосив курс на розгорнуте будівництво в СРСР комуністичного суспільства. XXII з’їзд КПРС прийняв новий Статут партії, за яким передбачалося оновлення не менш ніж на чверть складу ЦК і його президії, а також обмежувався час перебування на керівних посадах партії (не більше 3 термінів підряд). Це обмеження викликало незадоволення партверхівки.

У 1957–1959 рр. відбувається скорочення управлінського аппарату в Україні (на 130 тис. чол.), укрупнення і об’єднання господарських організацій (ліквідовано близько 13 тис).

Період 1953–1963 рр. ідеологи з оточення Хрущова назвали «великим десятиліттям». Діяльність «великого реформатора» відтоді, коли він став першим секретарем ЦК КПРС, у 1962–1963 рр. почали підносити до небес. Однак на суспільство масована пропагандистська кампанія не справила враження, хоча мало хто сумнівався в історичних заслугах Хрущова в багатьох сферах життя.

Утім, ця кампанія вплинула на апарат, який завжди був політично безправний, але володів безмежною владою вождів над суспільством.

Тим більше, що «наш Микита Сергійович» забув, від кого він залежав, і почав робити апарат об’єктом своєї бурхливої реформаторської діяльності.

У грудні 1962 р. М. Хрущов провів реформу, метою якої було утворення в областях двох самостійних, зовсім не пов’язаних одна з одною партійних організацій. Одна з них керувала промисловістю, а друга — сільським господарством. Це спричинило незадоволення у партійному керівництві. У 1963 р. реорганізація партійного апарату була здійснена у 19 областях України.

Змова щодо усунення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС готувалася понад рік.

У жовтні 1964 р. з ініціативи близького оточення М. Хрущова відбулося його усунення. Деякі історики називають цю подію «тихим переворотом».

Відразу після пленуму в Москві, 15 жовтня 1964 року, в Києві відбулися збори партійного активу міста і області, на яких вище партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом визнало критику проявів волюнтаризму і суб’єктивізму з боку М. Хрущова та підтримало рішення пленуму ЦК КПРС.

Дата добавления: 2017-01-14