Майже казка

Павук

Світ крізь сльозу

На відкритті пам’ятника Марусі Богуславці

Без каяття

Духовна суть — не шаровари модні,

Не звичка, що з роками промина.

Я — той, що був, і той. що є сьогодні, —

Це дві людські істоти чи одна?..

Я — комісар за класом і за змістом,

Я — агітпроп і до промов мастак,

Усе життя проживши комуністом,

Звихнувсь на старості…

Хіба ж не так?

Хіба ж поза мордовськими лісами

Не те, що сіяв, сам тепер пожав?

І все ж не так! Бо я завжди той самий:

Робив лиш те, що правдою вважав.

Не криюся: уже пізнав утому

І стогне замордована душа…

Та в чому каятись? Невже у тому,

Що шлях життєвий —

Це вам не соша?..

Попереду етапи і арешти,

І роздоріжжя, й хаос лихоліть.

Важливо бути чесним. Ну а решта —

Не від людей…

На тому світ стоїть.

Були у бронзі королі й поети,

І, вибачте, улюблені хорти.

Та серед людства цілої планети

Де й хто увічнив подвиг доброти?

Не Жанна д’Арк, що кличе до походу,

Із орачів гуртуючи полки,

А та, що кидає вінки у воду —

Й нічого більше…

Росяні вінки.

Їй, видно, тільки це від Бога дано,

Та лиш у хвилях з’являться вони —

Невільники розпилюють кайдани

І в березі відрубують човни.

І піде по Вкраїні добра слава,

Покотиться у далечінь віків:

Пашу приспавши, дівка з Богуслава

З неволі визволяє козаків.

Хтось, мо’ й прихопить із вінка суцвіття,

Аби згадати смак босфорських рос.

Вона ж ітиме понад три століття,

Щоб з п’єдесталу глянути у Рось.

Хай славить бронза подвиги минулі —

Те, як уміли предки нищить зло;

Те, що давним-давно було в Стамбулі —

Але в лісах мордовських не було.

Світ крізь сльозу — то зовсім інший світ:

Адже ж сльоза — не скельце і не лупа.

Давно забута мазанка-халупа

Від тебе раптом зажадає звіт.

І ти їй понесеш всього себе —

Туди, де забринів твій перший виток.

Твого життя не вельми мудрий звиток

Вона у глині вимне й прошкребе.

Збагнеш: це лоно неньки, далебі —

Не просто камінь і не просто глина.

І зробишся тонким, як павутина —

Комар і той заграє на тобі.

Відчуєш: власні нерви обросли,

Немов коріння трав, усю планету.

А кров твоя — глибінь, що з бігу-лету

Прибоєм припадає до скали.

Тобі болять міста і кораблі,

Що возять смерть, розважену на тонни.

Болять тротилом перериті гони,

Де кості вбитих лізуть з-під землі.

Душа твоя волатиме, бо в ній

Застогнуть ріки від життя гіркого

Та люди, що, не знаючи для чого,

Приходять в світ —

І йдуть на перегній.

Навіщо жив —

Щоб їсти хліб і сіль?

Вже й згорбився,

А розумом дитина…

І, може, справді, ніби павутина,

Ти тонко-тонко видзвениш свій біль.

Немовби час, напнувши на лозу,

Тебе почепить вітрові на плечі…

Тоді дивитись на людей і речі

Ти врешті-решт навчишся крізь сльозу.

Де взяти сил, щоб знову стати

Посеред неба павуком

І болі Всесвіту всотати,

Й дощем пролитись над ліском?

А дощовинню-павутинню

Віддати душу і слова —

Хай розсипає попідтинню,

Де мова пращурів жива…

О мово, мово! Рве основу

Чиясь муштрована рука.

А ти відновлюй знову й знову —

Така вже доля павука.

І зуби стисни в кривді, в горі,

А сльози росами розвій.

І хай тобі позаздрять зорі —

Святій упертості твоїй.

Краплини понад шляхом битим —

Мов намистини у разку.

Твої слова вродились житом,

Синів зачавши в колоску.

Синівська мова нетутешня

Мудрішає із кожним днем…

Хай рве основу чорна клешня —

Павук у хмару вріс вогнем.

Коли і де, і у якім столітті

(Чи на землі, чи, мо’ й не на землі)

Те грішне “я” жило уже на світі —

І ноги мало, й п’ясті чималі.

Та славилось воно не кулаками —

З ним коїлося дивне і смішне:

Пошепче в землю — й над його думками

Десь на край світу інше “я” зітхне.

Пошепче в землю та й загорне ямку —

І далі йде, лишаючи сліди.

На ті сліди, принюхуючись тямко,

Якісь істоти тюпали завжди.

Чи ратиці в них є — це таємниця.

Чи є хвости — не відаю, бігме.

Але якщо таке комусь насниться —

Пекельним жахом до кісток продме.

Ліниво відвалившись від корита,

Вони шукали зранку й дотемна

Проміння, в землю по весні зарите —

Далеких зір жагучі письмена.

А променеве “я” у непокорі

Все далі йшло по нивах і лісах.

І скільки “я” отих послали зорі —

Те знало тільки сонце в небесах.

Котився регіт гроз над далиною,

Де гордий дух свободи не помер…

А може, все оте було зі мною —

Було колись чи, може, є тепер?

Дата добавления: 2015-07-13