КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Створення екологічно сприятливих технологій
32- вих рослин. У середині крейдяного періоду виникли покритонасінні рослини, а наприкінці — раптово вимерли динозаври, натомість бурхливо розвивалися ссавці. Калейдоскоп такого катастрофічного розвитку багатий. Ще й досі загадкою є зникнення мамонтів, ящерів та інших представників давньої фауни. Зрозуміло, екологічні природні кризи, катастрофи обумовлюються властивостями самої Землі і Космосу (метеоритні вибухи, зіткнення з астероїдами, удари комет, урагани, повені, землетруси, вулканічні виверження, спалахи наднових зірок, ультрафіолетове випромінювання, можливість зміни магнітного поля Землі та ін.). Небезпечні для людства явища — землетруси виверження вулканів, урагани мають місце в певних зонах Землі досить часто завдають значної матеріальної шкоди та призводять до людських жертв. Але найнебезпечні для планети екологічні кризи, катастрофи й забруднення навколишнього середовища пов'язані саме з людиною як частиною природи. На сучасному етапі звичне явище — тотальні (панойкуменні) екологічні кризи, що беруть початок з промислової революції і є своєрідним продовженням та посиленням локальних криз, лише з тією різницею, що деградації зазнають не окремі екологічні системи, а більшість з них, а то й усі загалом. Глобальні (біосферні) екологічні кризи викликали порушення рівноваги в основних структурних блоках біосфери (атмосферному, гідро-сферному, літосферному, ґрунтовому). Біосфера під впливом людської діяльності втрачає самоорганізаційні можливості й засвідчує рух до такого стану, що може привести не тільки до вимирання флори і фауни, масової елімінації видів, а й до загибелі всього живого взагалі. Подолання глобальної екологічної кризи безпосередньо залежить, насамперед, від з'ясування її глибинних коренів, бо тільки знання причинних факторів дає підстави для прийняття об'єктивно-виважених рішень.
Екологізація науки, І хоча ставлення людини до природи прин-техніки, виробництва ципово не змінилось, екологічна криза досить істотно протверезила частину людства. Велика планета Земля в свідомості людей раптом стала на диво малою і слабкою. Прикро, але факт: багато фізиків, хіміків, металургів, агрономів, учених, громадських діячів не переглядають своїх позицій, не відмовляться від технократичних інтенцій, доки якесь потрясіння не змусить їх це зробити. Олюднення природного середовища планетарно покладає величезну відповідальність на вчених і на всіх без ятку жителів планети. Весь багатовіковий досвід людства спря-ований переважно на дослідження і використання окремих фраг-ентів природного оточення з метою одержання необхідних мате-іальних благ. І в наших інтересах негайно прийти їй на допомогу. Тут величезна роль належить звичайно науці. 4 В сучасних умовах екологізації зростає роль науки. Уже з XVII ст. почав бурхливо розвиватися комплекс фундаментальних наук — фізика механіка, хімія, біологія, геологія, що й забезпечило могутнє піднесення виробництва. Вибух наукової творчості, на думку Володимира Вернадського, став грандіозним явищем. Наукова діяльність в період переломних епох має творчий, а не руйнівний характер. Люди в минулому нерідко помилялися в оцінках важливості відкриттів і прогнозів учених, і це з певністю стримувало прогрес у науці, культурі, економіці. Проте рано чи пізно істина торжествувала, а втрати від несвоєчасного освоєння того або іншого наукового передбачення, відкриття хоч і були, але мали тимчасовий, локальний характер. У результаті ігнорування гуманістичних тверджень і пророцтв багато народів і держав зазнавали відчутних втрат. Зазнавала втрат і природа. Але життя тривало, а наука, техніка і виробництво так або інакше прогресували. Разом з тим посилювалася відповідальність учених за негативні (в тому числі й екологічні) наслідки реалізації їх досягнень. А скільки ж учених та інженерів ще зайнято розробкою засобів, які руйнівно впливають на природу, скільки — розв'язанням завдань збереження навколишнього середовища, скільки інститутів спрямовано на те, щоб вирвати в природи її багатства (відкрити корисні копалини і залучити у виробництво, перекрити ріки і дати енергію тощо), скільки — на встановлення меж дозволеного (допустимого з точки зору стратегічних інтересів країни і долі майбутніх поколінь) впливу на природу. Все це далеко не на користь справі охорони навколишнього середовища. Проти бездумного застосування науки протестував Володимир Вернадський: «Недалекий той час, коли людина одержить у свої руки атомну енергію, таке Джерело сили, яке дасть їй можливість будувати своє життя, як вона захоче. Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на Добро, а не на самознищення? Чи доросла людина до вміння використати ту силу, яку неминуче повинна дати їй наука? Учені не повинні заплющувати очі на можливі наслідки їх наукової роботи, вони мають почувати себе відповідальними за наслідки їх відкриттів, поєднувати свою роботу з кращою організацією всього людства».
На жаль, багато передбачень Володимира Вернадського або встигли забути, або не зуміли оцінити. Насамперед це стосується фізиків-
ядерників, які влаштували змагання за створення атомної бомби Знали, що творили, якого лиха це завдасть людству. А коли знали зобов'язані передбачити наслідки. Наука спрямовувалася на руйнування. Спершу влаштували трагедію Хіросіми та Нагасакі. Потім похапцем, не озираючись на минуле і не вдивляючись у згубні перспективи майбутнього, догоджаючи своїм правителям, створили наукові проекти і практичне масове виробництво нових серій атомних водневих, нейтронних, бактеріологічних бомб та іншої страшної зброї. Пролунали по світу сотні ядерних вибухів. Тільки на Семипалатинському дослідному полігоні проведено 98 повітряних і 25 наземних атомних вибухів. Тут же випробувана найпотужніша за всю історію полігона бомба — близько 500 кілотонн — воднева бомба, творець якої академік Андрій Сахаров. Наслідки випробування ядерної зброї жахливо трагічні.
Хіба це не кричуща безвідповідальність і вина вчених-атомників, які не передбачили лиха, що звалилося на людей та природу внаслідок жахливих дослідів. Десятки регіонів, мільйони невиліковно хворих людей стали жертвами безвідповідальності вчених. Нині людство стає заручником створеного ним же монстра — атомної зброї. Багато творців зброї величезної руйнівної сили з часом усвідомлювали свою помилку і розкаювалися. Проте громадянська мораль не може прийняти ніяких пояснень учених на виправдання. Робота всіх керівників держав і вчених, які планували, створювали, випробовували і накопичували атомні, водневі й нейтронні бомби, мали одержати відповідну оцінку світової громадськості. Надто багато є підстав сказати, що вони мали передбачити наслідок застосування своїх проектів та відкриттів і зобов'язані не допустити використання атома як знаряддя руйнування. А взагалі питання екологічних наслідків розвитку науки та техніки досить непросте, оскільки мета грунтується на благих намірах, а результати завдають шкоди. Нерідко технічні нововведення, що базуються на досягненнях науки, погіршують екологічне становище. Це підтверджує приклад з ДДТ, за винахід якого було присуджено Нобелівську премію, і тільки згодом з'ясувалося, що використання препарату згубне для всього живого, а не тільки для шкідників сільського господарства. Чи відповідальні вчені за ці екологічно негативні наслідки? Отже, виникає проблема синтезу знань і етичних цінностей. Людина за рівнем знань досягла статусу негативного екологічного фактора і вже не може керуватися ціннісно нейтральними науковими знаннями, що можуть привести людство до загибелі. Моральність науки, незалежно від національного, державного, релігійного або філо-
(Ьського прояву, стає для вченого важливою. І з цим не можна не ^ахуватися. Добро і зло є також творіннями ноосфери, як і все інше. Не зашкодь!» — цей імператив справедливо має не тільки етико-медичний, але й глибоко життєво-моральний сенс, втрата якого в науково-технічній або іншій практичній діяльності загрожує загибеллю не лише так званому навколишньому середовищу, а й людині. Бо фізична смерть — це занурення в небуття, повернення до вічної рухомої матерії. Моральна ж смерть — це народження негативної сили життя, подібна раковій клітині, життя якої смерть і руйнування життя. Скільки нас переконували у безпечності, корисності й еколо-гічності ядерної енергетики, або біостимуляторів. Така двоїстість є однією з причин нерозуміння сучасників, коли слухають про майбутні екологічні катастрофи. «Якщо вчені не можуть дійти згоди в поглядах, то хіба я — маленька людина, здатна щось змінити у своїй поведінці?» І така реакція природна. Інша справа, що негативні наслідки дилеми — підрив довіри до науки — важливо раціонально подолати. Розбіжності між ученими зумовлені різними причинами. Учених, насамперед, спонукають власні інтереси (не хотілось би говорити про свідомий обман, хоча іноді вдаються і до нього). Виснаження озонового шару Землі, парниковий ефект передбачалися шведським ученим, лауреатом Нобелівської премії з хімії Самуелем Арренусом ще наприкінці XIX ст. Проте тривалий період це ігнорувалося. Між іншим фактор інтересів свідчить, що найбільше слід зважати на негативні, а не позитивні прогнози. Проте варто мати на увазі, що може виникнути зацікавленість у песимізмі і навіть страхах. Життя триватиме так, ніби нічого не сталося і якийсь період можна укладати ще вигідніші угоди (не зважаючи на негативні наслідки). Сучасна економіка, власне, і живе за такий рахунок. Науково необгрунтованими і марнотратними виявилися і багато народногосподарських проектів. Ніхто не підраховував, у що обходилися народу і державі видобуток нафти в Сибіру, доставка її, скажімо, в Кременчук, скільки вилучено чорноземів України й Росії під нафтопроводи, станції перекачування. А яких витрат потребувала виплавка металу на труби, скільки валюти одержав Крупп та інші фірми Німеччини, які постачали труби? І це тоді, коли на десятках мільйонів гектарів в обезлюднених селах корми не збирали, солома гнила, не-вкрите сіно псувалося, втрачало свої поживні якості. У застійний період екологічна боротьба мала характер однобічної Дії і відбувалася в кабінетах і аудиторіях за закритими дверима. Там гіганти думки — народні академіки і професори мужньо боролися з відомчими вченими, з міністрами та іншими посадовцями, з усяки-
ми екологічними екстремістами і анантюристами, які мали реальні важелі впливу на владу. В суперечках нерідко гинула істина. Задуще_ на бюрократами, безправна провінція в кабінетному протиборстві участі майже не брала. Цей своєрідний монолог стосується не науки а тих учених, які, прикриваючись своїм високим становищем, впроваджували далеко не кращі технології. Досить поширеною є хибна думка, ніби «будь-яке справді наукове дослідження екологічних проблем обов'язково поліпшує процес прийняття рішень у межах природоохоронної політики, допомагаючи знімати невизначеність наслідків реалізації науковотех-нічних проектів і вибирати екологічно бездоганні їх варіанти». Ці ілюзії підтримують виробничники, які прагнуть одержати екологічну індульгенцію на впроваджувані науково-технічні нововведення, і спеціалісти з охорони навколишнього середовища. Досягнута поки що гарантована точність екологічних прогнозів не дуже висока. Як показують оцінки спеціалістів Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (Відень), «інтереси вчених зазвичай надто вузькі і визначаються й історією конкретної науки. Через те нема гарантії, що в ході наукового дослідження визначатимуться відповідні процеси і зміни, або інформація буде зібрана в просторових і часових масштабах, необхідних для вирішення питань управління». Наука і техніка — інструмент, який багато в чому залежить від людських цінностей і потреб, інструмент, далеко недосконалий, але вкрай необхідний. У поєднанні наука не тільки відображає світ, а й за допомогою техніки творить його, розкриваючи водночас духовні потенції людини. Орієнтація на їх розкриття і одухотворення природи має стати головною в науці. Для того, щоб наука стала здатною до вирішення екологічних проблем, вона не повинна бути лише виробничою силою, а чимось більшим. Звичайно, необхідно, щоб наука виконувала і свою функцію — забезпечення матеріального добробуту населення, але не зводилася тільки до добробуту. Синтез античної ціннісної теорії науки (знання заради знання) з тією утилітарною концепцією науки, яка формувалася пізніше, повинен, так би мовити, зняти і об'єктивістський, і утилітарний підходи у більш загальній системі цінностей, основою якої є людина і природа в їх цілісності і взаємозв'язку. Ціннісна переорієнтація науки потребує не розриву теорії з практикою і науки з виробництвом, а більшої зваженості науки — чистої і прикладної, оскільки між ідеальним світом науки і реальністю технічного втілення є, крім подібності, глибокі відмінності. Створення Відомо, криза навколишнього середовища иятливих технологій зумовлена не лише зростанням масштабів сучасного виробництва, а й появою нових екологічно небезпечних технологій, підвищенням енергоємності виробничих процесів, витісненням натуральних матеріалів штучними, синтетичними, що не вписуються в природний кругообіг речовин у біосфері- То може настав час поставити запитання: а чи правильно люди вибрали технологію у взаємодії з природою, і взагалі, чи спроможні управляти могутніми силами, що викликали кризу? Безумовно питання стосуються не тільки розуму, а й духу людини. Може скластися така ситуація: атомна електростанція спроможна виробляти величезну кількість електроенергії, проте, технологічно повністю не придатна для слаборозвинутої країни з відсутністю досвідчених інженерів, будь-якої енергорозподільної мережі. То ж питання виробництва, вибору і передачі технологій стоїть дуже гостро. Щодо необхідності захисту природи, то багато хто не зовсім усвідомлює, що йдеться, насамперед, про охорону самої людини, забезпечення її майбутнього. Обгрунтування необхідності тих або інших екологічних заходів іноді здійснюється з позицій природи або якогось стороннього спостерігача-моралізатора, що приводить до ідеалізації незайманої природи. Людина звинувачується (нерідко справедливо) в злочинах проти природи. її екологічна некомпетентність часто призводить до спрощених інженерно-технократичних рішень, природопереробнихтоспо- дарських заходів. Міністерства, відомства, фірми заради вигідних, іноді сумнівних, виробничо-економічних показників уперто нехтують природоохоронними заходами, покладаючись на навмання саморегуляції біосферних процесів. Людина визнається злочинцем проти природи, мабуть, єдина з усіх живих істот усвідомлює свою вину. Тут значна роль належить формуванню й розподілу екологічно прийнятних технологій, що сприяють стійкому економічному прогресу, і заміні теперішніх, економічно недоцільних і екологічно шкідливих. І все ж одразу застережемо, що дуже небезпечно сподіватися подолати екологічну кризу тільки за допомогою технологій. Доки людство не прийде до повного розуміння тих надбань і небезпек, що несе з собою технологія, посилення технологічної могутності зумовить лише подальшу деградацію навколишнього середовища, неважливо, які нові технології створимо, наскільки розумно й еФективно зуміємо передати їх у руки людей у всьому світі,— криза лище поглибиться, якщо тільки одночасно не зуміємо по-новому взаємодіяти з навколишнім середовищем, не стабілізуємо народона-
селення і не використаємо все можливе для відновлення рівноваги на Землі. Вибір технологічного майбутнього — проблема багатоаспектна Формування перспективних моделей технологій, здатних зменшити технологічну напругу, належить не тільки до загальнотеоретичних проблем, а й до спеціальних. Враховуючи це, спробуємо розібратися у деяких питаннях і методологічних підходах до екологізації технологій виробничих процесів, визначити їх зміст, можливості і межі з'ясувати, наскільки вони прагматичні, тобто дослідноспроможні' Вибір технологічного майбутнього спеціалісти вбачають по-різному. Хоча багаторічні дискусії в кінцевому підсумку звелися практично до визнання двох основних напрямків. Це — так званні малі («м'які», «ненасильницькі») технології і великі, структуроперетво-рюючі науково-технологічні рішення («великі технологічні системи»). Відомий англійський економіст Ернст Шумахер обґрунтовує відмову науково-технологічної політики від великомасштабних заходів. Замість трати зусиль на фундаментальні зрушення в науковому знанні і на практичну реалізацію принципово нових, складних і часто дорогих науково-технологічних рішень пропонується спрямувати розвиток технології на новий шлях: потрібні методи і обладнання, які були б досить дешевими, а отже, і доступними фактично кожному. Проте, враховуючи збільшення розриву між розвинутими і відсталими країнами, неготовність до впровадження екологічно прийнятних технологій, маємо підстави стверджувати, що малі технології і є ті самі проміжні технології, що відповідатимуть умовам і потребам слаборозвинутих країн. Таких поглядів дотримується американський фізик Андре Ловенс, який назвав пошук нових підходів «м'яким шляхом розвитку технологій». Такий шлях має привести до створення технологій, що характеризуються п'ятьма основними якостями: базуванням на використанні переважно відновлюваних видів енергії — таких, які завжди наявні, незалежно від того, використовуємо їх чи ні, як, наприклад, сонце, вітер і рослинність; різноманітністю, щоб національні арсенали техніки можна було розподіляти між багатьма дрібними платниками податків, кожен з яких прагнутиме до максимуму ефективності й використання у конкретних умовах; гнучкою технологією порівняно невисокого рівня, шоб її легко можна було розуміти і використовувати без складних спеціальних навичок; відповідністю за масштабністю і географічним розподілом кінцевим потребам користувачів; узгодженням технологій з енергетичними якостями того, що потрібно для безпосереднього кінцевого використання. Отже, вибір технологій має орієнтуватися на технічну простоту, М3ьку вартість заміни, повільне старіння, високу надійність, велику шість і низьку ціну. Безперечно, в умовах небаченого марнотрат-а ресурсів проблема виробу технологій заслуговує на найпильні-,.у увагу вчених, інженерів і керівників, відповідальних за науково-технологічну й екологічну політику. В сучасних умовах в Україні одержано чимало досить обнадійливих практичних результатів: впровадження конверторного та електродугового способів виплавки сталі знижує витрати енергії на 27 % і підвищує продуктивність виробництва порівняно з мартенівським у 2-3 рази; установки для безперервного розливу сталі економлять до 15-20 % металу (якби повністю перейшли на метод безперервного розливу сталі, то могли б скоротити видобування залізної руди, коксу та виплавку сталі на десятки мільйонів тонн); спосіб покриття металорізальних інструментів за допомогою іонного бомбардування титаном, винайдений ученими Харківського фізико-технічного інституту, дав змогу збільшити стійкість інструментів у 10 разів, продовжити термін їх дії, знизити споживання енергії на 30 %, підвищити якість обробки; ультразвуковий портативний прилад «Зонд-3», створений ученими Івано-Франківського інституту нафти й газу, значно заощадив кошти, час, енергію і дав можливість прохідникам вирішувати важливі питання в процесі свердлування гірських порід; використання електрошлакової технології лиття сталі, що розроблена українським вченим і одержала світове визнання, забезпечує випуск продукції найвищої якості. Звичайно, за умов дефіцитності ресурсів і прагнення одержати найбільшу віддачу в можливо близькі терміни, рішення майже завжди буде на користь малих (за капіталомісткістю і складністю освоєння) нововведень. З іншого боку, моделі динамічної оптимізації для розрахунків на досить далеку перспективу показують доцільність концентрації зусиль на великих, так званих структуроутворюючих науково-технічних рішеннях. Отже, ставиться вимога забезпечити довгоживучу ефективність технологічних систем. Ідею екологізації виробництва як процесу заміни відкритої системи існуючих технологій замкнутим циклом природокористування, хоч і з деяким запізненням, сприйнято позитивно. Але відтоді минуло понад 30 років, а ідея великої технології так і не знайшла Реалізації. Великомасштабний науково-технічний багатотомний проект залишився незатребуваним. І нема нічого дивного. Адже навіть коли позитивний результат буде досягнутий (тобто реактор даватиме не відходи, що забруднюють навколишнє середовище, а екологічно чисті продукти або напівфабрикати для різних виробництв), що по-
єднано з великим ризиком: де гарантія стабільності дії при високих температурах, тиску і вібраціях? Чи не потребуватиме реактор ремонту? Що робити, коли реактор вибухне? Чи будуть нейтралізовані в котлі радіоактивні відходи, що супроводжують, зокрема, металургійне виробництво? Нарешті, де взяти кошти на будівництво таких гігантів? Таких запитань виникає чимало. Сприйняття того, що таке велика і мала технології, завжди має відносність. їх слід розглядати в системній єдності, відповідності перспективним соціальним, економічним і природоохоронним потребам людства. Практика показує, що конкретну технологію природокористування необхідно не тільки застосовувати, а й враховувати, як вписується в кругообіг речовин у системі природа — суспільство — природа. Виробнича інфраструктура більшості країн світу не є природоохоронною. Майже повсюдно діють стереотипи підкорювача природи: «природа з усім упорається сама», «на наш вік вистачить», «апокаліпсис все одно неминучий — тому бери все, що можна взяти» та ін. Технологічна схема будь-якого виробництва залишається лінійною: природна сировина (або її напівфабрикат) переробляється на підприємстві і виходить як готовий продукт і відходи, що забруднюють воду, повітря, грунт і безпосередньо або опосередковано впливають на здоров'я людей. Готовий продукт через деякий період також стає відходом. Ось чому так гостро постало питання про ступінь негативного впливу забруднення навколишнього середовища. Починаючи з 60-х років XX ст., за зразок маловідходних технологій брали, як приклад, виробництва, яким за допомогою пилога-зовловлюючих установок або водоочисних споруд (або їх комбінацій) вдавалось зменшити валові викиди забруднювачів. Звичайно, спроби створити досконаліші установки не дали потрібних результатів. Експлуатація їх фактично перетворювалася на додаткове, надто матеріаломістке і енергоємне виробництво, що істотно позначалося на собівартості продукції. Ідея безвідходності в технології й у виробництві чимось нагадує лисенківську псевдоідею виховання рослин у сільському господарстві. Не випадково у вітчизняних публікаціях, у назві яких є термін «безвідходна технологія» або «безвідходне виробництво», йдеться, звичайно, про інженерні розв'язання, що надто віддалено нагадують суть заявленої теми, і наводяться лише елементи «безвідходності» в якихось технологічних ланцюжках. Концепція створення виробничим шляхом штучних середовиш від малих до надвеликих космічних масштабів найповніше сформульована в працях Євгена Фадєєва. Однак концепція не тільки не держала істотної підтримки вчених і управлінців, а навпаки, проти неї висунуто ряд заперечень. Але й відкидати згаданий підхід неправильно. Шлях екорозвитку не може бути єдиним. У зв'язку з цим Арсен Урсул висловлює ряд істотних заперечень. По-перше, виробниче створення екологічних умов економічно менш ефективне, аніж -традиційний шлях — пошук уже готових, створених природою умов. Звичайно, це справедливо переважно для планети, її поверхні. Що ж стосується космосу, то там з самого початку такі умови створюються техногенно-виробничим шляхом. По-друге, для того, аби штучно створити екологічні умови, необхідно знати всі можливі негативні наслідки докорінного перетворення природи. Адже створені виробничим шляхом екологічні умови знову-таки будуть оточені природою, з якою взаємодіятимуть. Щоб не створювати нові, можливо навіть складніші екологічні проблеми, треба бути впевненим у розумінні всіх екологічних законів і можливих наслідків. Проте гарантувати це неможливо. Перехід на екологічне виробництво як на генеральний шлях екологічної діяльності відсувається тим самим на дуже віддалене майбутнє. По-третє, концепція поширення техногенно-виробничих принципів на екологію менш приваблива методологічно. На думку філософа Василя Лося, автотрофне виробництво — це виробництво, для оптимального функціонування якого не потрібна безумовна наявність високомолекулярних природних сполук. Як сировинне і енергетичне джерело в такому виробництві можуть використовуватися низькомолекулярні сполуки, а в кінцевому підсумку — хімічні елементи. Це дозволить замкнути систему виробництва, коли використані продукти стають сировиною для наступного виробничого циклу. Отже, теоретична і практична розробка проблеми біосумісних технологій просувається в напрямку від створення біощадних (модель маловідходних технологій) і біовідновних (модель екологізова-ного виробництва) технологій до біоавтономних і, нарешті, біовід-творюючих технологій (моделі, в яких втілиться ідея «автотрофного виробництва»). Відомо, що енергія — кров економіки. Але, на жаль, більшість поширених енергетичних технологій породжує інтенсивне забруднення, зокрема зростаючу в атмосфері Землі концентрацію вуглекислого газу. Тому потрібно зосередитися на технологіях, які не лише поліпшують використання енергії, економію (що дуже важли-Во), ай одночасно не викидають такої кількості вуглекислого газу. Це стосується всіх видів електростанцій, промислових підприємств (особливо машинобудівних), автотранспорту та ін. Відомо, які на-
рікання повсюдно викликає розвиток ядерної енергетики, особливо після аварії на атомних електростанціях у Трі-майл-Айленді (СЩд\ і Чорнобилі. Світова громадськість стурбована неспроможністю людства забезпечити безаварійність дії ядерних блоків і надійність захоронення ядерних відходів із тривалим періодом розщеплення Сучасне покоління ядерних енергетичних технологій у вигляді воднево-водяних реакторів опинилося в глухому технологічному куті Але це навряд чи дає підстави прогнозувати занепад ядерної енергетики. Тим більше, що достеменно відомо: за належного рівня дії АЕС значно менше впливають на глобальне потепління і завдають шкоди навколишньому середовищу, ніж, скажімо, теплові електростанції. З огляду на це слід продовжувати вдосконалення технологій ядерного синтезу, що в перспективі дасть можливість безпечно й ефективно виробляти електроенергію. Доцільно сконцентрувати увагу на створені системи пасивної безпеки (тобто коли вона не залежить прямо від персоналу, який може втратити пильність в період експлуатації станції) і взагалі з ясувати, чи існують допустимі науково-політично засоби захоронення ядерних відходів. Головне ж — зробити наголос на ресурсозбереженні. Потрібно, зокрема, вивчити можливості переходу на інші види палива, що істотно знизять викиди вуглекислого газу та інших забруднювачів; вугілля і нафту, де тільки можливо, замінити природним газом, який має таку ж енерго-віддачу, але значно чистіший екологічно; докорінно поліпшити дію газопроводів, які нині випускають в атмосферу величезні об'єми природного газу; вдосконалювати утилізацію метану, що виникає в сміттєвих відвалах і перетворюється в додатковий парниковий газ; забезпечити регенерацію тепла, що побічно виробляється іншими підприємствами та ін. Невизначеність екологічних наслідків проектів негативно позначається на системі управління, знижує компетентність рішень, які приймаються, і може привести (і вже приводить) до непередбачува-них наслідків. Разом з тим слід підкреслити, що напрямки розвитку науки залежать від характеру замовлення, соціальних процесів розвитку суспільства. Це підвищує вимоги до політики і управлінців, але не знімає відповідальності з учених за соціалізацію технологій. А поки що можна констатувати, що, незважаючи на розвиток науки і техніки, потенційні можливості процвітання цивілізації, на початку XXI ст. людство прийшло до кризового стану: гине природа, нависла смертельна загроза життю на планеті. Рятувальні проекти, на жаль, висуваються і реалізуються повільніше, аніж насувається екологічна небезпека. І безперечно, має рацію соціолог Федір Моргун, який твЄрджує: «Якби рослини, тварини і птахи могли говорити, то ми почули б багатоголосий стогін живих істот, знищуваних людьми. З морів і гір, з рік, озер і лісів полинула б жалобна лебедина пісня знівеченої природи». Жодне з поколінь не було таким відповідальним за майбутнє, як сучасне, яке вже встигло завдати величезної шкоди природі і здатне повністю підірвати основи основ земного буття. Створення і застосування екологічно прийнятних технологій, насамперед, і стане вирішальним фактором врятування навколишнього середовища. Але не слід надто захоплюватися новими технологіями, бо сліпе покладання надій на техніку, стихійне і бездумне її використання в розрахунку на негайну вигоду вже поставило цивілізацію на край загибелі. Тому необхідно дуже ретельно вивчати екологічний вплив нових технологій, враховуючи і перспективу. Відомий філософ Мішель Монтень говорив, що всі біди людей — від напівосвіченості. За визначенням соціолога Олега Салтовського, екологічна освіта — це психолого-педагогічний процес впливу на людину, метою якого є формування теоретичного рівня екологічної свідомості, що в систематизованому вигляді відображає різноманітні сторони єдності світу, закономірності діалектичної єдності суспільства та природи, певних знань та практичних навичок раціонального природокористування. Специфіка екологічної освіти полягає в тому, що освіта повинна базуватися на принципі випереджаючого відображення, тобто у свідомості людини має відбуватися постійна оцінка можливих наслідків втручання в природу, безпосередніх і майбутніх. Екологічна освіта покликана допомогти людині усвідомити причини можливих екологічних змін, підказати шлях їх попередження. Філософія виживання людства спонукає будувати освітній процес з урахуванням загрози для навколишнього середовища. Тривалий період людство було зачароване успіхами науки, приспане так званим науково обгрунтованим управлінням природним комплексом, та раптом виявило, що недостатньо знає механізми Функціонування біосфери, щоб розумно управляти ними. Наука, як стверджує філософ Віктор Анучин, навчила людей, як дедалі більше і більше брати від природи, як впливати на неї, щоб мати більше хліба і нафти, вугілля і м'яса, як швидше перевозити величезні вантажі на великі відстані, як одержати нові види потужної енергії, що зробило можливим проникнення людини в космос. Але наука поки Ще дуже мало досягла в забезпеченні охорони природи. Склалося так, що, маючи потужні засоби впливу на природу, люди ще не можуть Уявити всі наслідки їх застосування, не завжди бачать ту ланцюгову
реакцію, що викликається втручанням людини у природні процеси Великий німецький письменник-гуманіст Йоганн Гете попереджав-«Нема нічого страшнішого за діяльне невігластво». Саме відсутність необхідних знань в умовах, коли людські (антропогенні) фактори так або інакше втручаються в усі природні процеси на Землі, в умовах, коли люди ще не навчились передбачати всі (в тому числі й негативні) наслідки впливів на природні процеси, все це — небезпека «діяльного невігластва», що і робить проблему екологічної освіти актуальною. Дуже часто зустрічаємося з прикладами кричущого екологічного невігластва в усіх сферах діяльності. Як правило, природному середовищу завдається серйозна шкода не навмисно, через незнання, тому що ліва рука не знає, що творить права. У результаті навіть блискучі інженерні рішення, реалізовані без урахування основних екологічних вимог, досить часто призводять до наслідків, які повністю перекреслюють запланований народногосподарський ефект і завдають фізичної та матеріальної шкоди людям, а іноді й економіці регіону. Іноді незначний прорахунок, нехтування, здавалося б, незначним нюансом становлять небезпеку. У таких умовах неприпустимими стають некомпетентність, спрямованість і егоїстичність осіб, які приймають рішення, дають остаточне «добро» великим природо-перетворюючим проектам. Саме діяльному екологічному невігластву люди зобов'язані сучасними проблемами великих і малих рік, морів, виснаженням, інтенсивними агротехнологіями родючих земель, загазованістю міст, кислотними дощами, виснаженням озонового шару Землі, витоптаними заповідними зонами, зникаючими видами рослин, птахів, тварин та ін. І таке відбувається повсюдно: у містах і селах усіх країн і континентів. Це дає підстави говорити про низький рівень екологічної грамотності. Мова повинна йти не просто про нагромадження знань з екології, а про осмислене оволодіння ними, формування на їх основі світогляду, який розглядав би будь-які політичні, соціальні, господарські питання насамперед з позиції збереження природи. Роль освіти у формуванні екологічної культури важко переоцінити. Поштовх до розвитку екологічної освіти в Україні дала Міжурядова конференція з просвітництва в галузі навколишнього середовища (Тбілісі, 1977 рік), на якій було визначено суть екологічної освіти в сучасних умовах. У Декларації конференції записано: правильно зрозуміла освіта в галузі навколишнього середовища повинна стати всебічною, триваючою впродовж усього життя, підготувати людину до життя, озброївши її розумінням основних проблем сучасного світу і давши їй навички і засоби, необхідні для того, щоб вона могла відігравати плідну роль у поліпшенні життя і захисті навколишнього середовища. Разом з тим визначено основні принципи і провідні напрями просвітництва в галузі охорони навколишнього середовища. Екологічна освіта повинна: по-перше, розглядати навколишнє ередовище в усій повноті — природне і створене людиною, техно-огічне і соціально-екологічне, політичне, культурно-історичне, оральне, естетичне; по-друге, бути тривалим процесом, тобто по-инатися в дошкільному віці і продовжуватися на всіх стадіях фор-альної і неформальної освіти; по-третє, бути міждисциплінарною а суттю, включати спеціальний зміст у кожний навчальний предмет, створюючи можливість формування цілісної збалансованої пер-пективи; по-четверте, вивчати головні проблеми навколишнього ередовища з урахуванням місцевих, національних, регіональних і іжнародних позицій, щоб отримати знання про умови навколишнього середовища в інших географічних регіонах; зосередитися на оточних і можливих ситуаціях навколишнього середовища, одно-асно беручи до уваги історичну перспективу; роз'яснювати значен-я та необхідність місцевого, національного і міжнародного співро-ітництва та ін. На основі провідних принципів екологічної освіти изначено її мету. Це, насамперед, дати можливість людині зрозумі-и складність навколишнього середовища, що є результатом взає-одїї біологічних, фізичних, соціальних, економічних і культурних акторів, сприяти усвідомленню важливості навколишнього сере-овища для економічного, соціального і культурного розвитку. Вивчення проблем навколишнього середовища здійснюється в ежах формальної і неформальної освіти. Формальна охоплює вихо-анців дошкільних закладів, учнів загальноосвітніх шкіл усіх типів, тудентів середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, а також лухачів різних курсів підвищення кваліфікації, спеціалістів. Неформальна освіта охоплює молодь і дорослих з усіх верств населення, які держують природоохоронні відомості індивідуально або колектив-о з джерел масової інформації чи в процесі разових заходів. Еколо-ічний аспект має органічно включатись у процес освіти всіх вікових атегорій, що відповідає концепції безперервної освіти. Оцінюючи стан екологічної освіти, зазначимо, що зацікавленість итаннями охорони природи серед школярів помітно зросла. Багато ітей вважають за необхідне поглиблювати свої екологічні знання, є значно менше коло тих, хто систематично поповнює екологічні нання. Цікаво, що, відповідаючи на запитання: «Який інтерес вияв-яють ваші знайомі, друзі до питань охорони природи, раціонально- "Соцюлогія" го використання природних ресурсів?»,—діти відповідають, що спостерігають посилення інтересу в більшості; але й багато ще є тих, хто цим не цікавиться. Значна частина учнів слабко орієнтується в питаннях природокористування, не розбирається в суті екологічного апокаліпсису України. І не випадково, що, відповідаючи на запитання: «Які навчальні предмети найбільше сприяють екологічній освіті?»,— ніхто не назвав право; гуманітарним наукам, зокрема історії й літературі, відвели одне з останніх місць. А найбільше, на їх думку, сприяють екологічній освіті біологія, географія і природознавство, хімія, астрономія і фізика. Отже, викладачі предметів гуманітарного циклу, можливості яких у поширенні екологічних знань чималі, фактично самоусунулись від вирішення проблеми. Це зумовлює доцільність включення до системи шкільної освіти курсу «Молодь і навколишнє середовище». Основне ж навантаження з екологічної освіти лягає на біологію, географію, природознавство, хімію, та й то як додаток до спеціальних знань. До речі, з початку XXI ст. ситуація починає поліпшуватись. У школах, хоча й факультативно, але вводиться курс «Основи екологічних знань», у багатьох вищих навчальних закладах читаються різні курси природоохоронного змісту. Література Алексеев В. П. Очерки зкологии человека.— М., 1993. Алимов А. А., Случевсшй В. В. Век XX: зкология и идеология.— Л., 1988. Бачинський Г. А. Соціоекологія: український шлях у майбутнє.— К., 1996. Білявський Г. О., Фурдуй Р. Основи екологічних знань.— К., 1995. Веклич О. А. Зколого-зкономические противоречия.— К., 1991. Вернадский В. И. Размьішления натуралиста. В 2-х т.— М., 1977. Ф*}фі+ &£е4іій. \ СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ -
Дата добавления: 2014-01-04; Просмотров: 394; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |