В апреле 1912 г. Луцкевич ушел в отпуск и оставил должность инспектора народных училищ. Летом А.А.Луцкевич преждевременно умер

В защиту Луцкевича выступили влиятельные российские «черносотенные» и монархические газеты «Русское слово», «Русское знамя» - напечатали письмо - протест гласного Думы В.В.Липчая, что Луцкевич на свои деньги шил сапожки, кителя и фуражки 60 детям [6].

На обратном пути при содействии военного министра Сухомлинова «потешные» осмотрели памятные места Москвы.

В статье «Юные разведчики» в газете «Царскосельское дело» (23 июля 1910 р.) было подчеркнуто: «Все почувствовали, что почин Луцкевича - благой почин, ему надо помочь, это единственный и верный путь к подготовке хорошего солдата».

Сплетни сопровождали «потешных» - якобы не губернатор, а Луцкевич сократил число детей на треть, детей брал за 14 рублей (хотя это были дети чернорабочих, поненщиков, прачек…), 2 июня явились бабы во двор инспокции, встревоженные пущенным в городе слухом о крушении поезда, в котором возвращалась из Петербурга маленькая гвардия, с бранью и проклятиями приставали к жене Луцкевича по поводу убитых и раненных до 40 детей, «4 июня в день приезда в Бахмут – писал Луцкевич- был поражен гамом и криками во дворе ворвавшейся толпы пьяных баб и каких-то оборванцев, которые, ругая меня площадною бранью выкрикивали, почему я не выдаю ученикам по 300 руб. каждому денег, врученных мне в Петербурге. С большим трудом и при помощи полиции удалось выпроводить эту безобразную толпу со двора инспекции…» [4].

В январе 1911 г. А.А.Луцкевич во время отпуска был приглашен на аудиенцию к царю с докладом о состоянии земских школ, получил пенсию 1200 рб. в год за выслугу. Луцкевича зачислили в военное министерство и включили в комиссию генерала Леша, которая разрабатывала Положение о военной подготовке школьников.

В 1911 г. Одесский округ очень поздно (18 июня, были уже каникулы) распорядился брать учеников Высшего народного 4-х классного училища Бахмута, где воспитанников Луцкевича не было, отправить учеников в Одессу в 4-х дневной срок. Одесский полковник Назимов заявил, что «Луцкевич отказался от предложения представить на смотр своих потешных». В Царском Селе оказались 15 учеников Бахмутской мужской гимназии, «выдрессированных за две недели до поездки», как написал Луцкевич царю.

В апреле 1912 г. Бахмутская Дума, сославшись, что ученики А.Луцкевича уже ездили в Петербург в 1910 г., что денег нет, что нужно «ликвидировать последствия наводнения…» отказала в повой поездке [2].

Тема 1. Розвиток мережі освітніх закладів Донбасу на початку ХХ століття.

Національні школи. Роль земських установ. Видатні педагоги. Освіта у першій половині ХХ століття.

Створення скаутського руху та його трансформація у «юні спартаки», піонерські загони. Вникнення комсомолу. Перші дитячі піонерські табори 1925 р.

Журнал «Просвітництво Донбасу», як чинник розвитку нової освіти у XX роки.

Участь учнівської молоді у так званих «Живих газетах» та «Синіх блузах».

Система нових закладів, учбові плани, вчителі. Лікбези. Освіта в містах та селах.

Педтехнікуми та Артемівський, Слов’янський вчительські інститути.

Перші вищі технічні заклади. Створення системи підготовки робітничих кадрів через робітфаки, ФЗО-ФЗУ.

У 1853-58 рр. у Бахмуті, за даними капітана Генерального штабу В.Павловича, було 13 хедерів, працювало казенне єврейське училище. З 1881року у Бахмутському повіті збільшилася кількість приватних національних шкіл меламедів до 8. Взагалі у Катеринославській губернії в єврейських школах навчалося 79852 хлопчики.

У 1882 р. в Бахмутській чоловічій прогімназії (4-х класній) навчалося 57 православних учнів та 62 іудеїв. «Єврейський елемент сильно конкурує, незважаючи на значну меншість по відношенню до християнського корінного населення, нема можливості змагатися з єврейським населенням», - писав губернатор у Звіті до уряду. Таке становище було в усіх гімназіях губернії, де від 60 до 80 % учнів належали до іудейського віросповідання.

У 1884 р. в губернії налічувалося у гімназіях та реальних училищах православних 59%, іудеїв - 28,8% учнів. Урядове розпорядження з поліпшення складу учнів від 11 липня 1887 р. вимагало «припинення вільного прийому у підготовчі класи і з обмеженням до 10% учнів-євреїв» у середні гімназії та реальні училища. Однак ці суворі заходи зрештою призвели до загального зменшення кількості учнів.

У 1883 р. купець 1-ої гільдії Мирон Маркович Заславський став «ініціатором заснування Бахмутського громадського єврейського училища, витративши чималі суми на його утримання». У 1893 році було побудовано приміщення училища по вул. Олександрівській, 55 загальною вартістю понад 1000 рублів за рахунок купців Заславського, Мерейнеса і Французова. Серед опікунів училища були удова купця Сангурського Хайма, купець Яків Абрамович, купчиха Марія Остроухова.

В Єврейське училище приймали тільки хлопчиків (всього було 35 учнів). Плата за навчання складала від 5 до 7 рублів за рік. Учень проходив повний курс «залежно від здібностей» за 3 — 4, іноді за 5 років. Училище мало 3 відділення: два — з російською мовою викладання, одне — з єврейською. Навчальні плани включали вивчення тих же предметів, що і в міських і церковно-приходських училищах.

У 1895 році на утримання училища було витрачено 1260 рублів,що надійшли від Товариства допомоги бідним євреям і 500 рублів — від зібраного міською Думою «коробкового» податку з євреїв.

Учні єврейського училища навчалися за наступними підручниками: «Російська мова» Тихомирова, «Слов'янське право» Павлова, «Пропис» Пуциковича, Атлас «Глобус» Ільїна, «Географія» Смирнова, «Коротка історія» Рождественського, «Задачник» Євтушевського, Малінина і Буреніна. Училище мало в розпорядженні досить непогану базу навчальних посібників з географічними, історичними атласами, альбомом тварин, підручниками восьми найменувань (81 примірник), чотири книги для вчителів.

Завідувачем училища на початку ХХ ст. був Лев Леонтійович Геккер, 32-х років, що закінчив 5-класну класичну гімназію, утримував матір і двох сестер. Оклад завідувача складав 80 рублів. Цікаво, що брат директора училища був відомим революціонером.

Геккер Нахман (Наум) Леонтійович народився 30 квітня 1862 р. У 1870-х рр. вчився у Бердянській гімназії; був товаришем по гімназії Л. М. Коган-Бернштейна. Стояв на чолі прогресивного гуртка молоді. Поступив у 1879 р. в Новоросійський університет. У 1880 р. переїхав до Київа, де тісно зійшовся з членами Південноно-російського робочого союзу. Організував в 1880 р. відділення союзу у Бердянську. Намагався організувати пограбування грошової пошти між Бердянськом і Маріуполем. Брав участь в організації і налагодженні роботи підпільної революційної типографії в Києві. Заарештований 1881 р. в Одесі. Потрапив під суд 3 жовтня 1881 р. за звинуваченням в антиурядовій пропаганді серед робітників і в поширенні революційних видань. В 1882 р. його було засуджено до позбавлення усіх прав і до каторжних робіт на строк до 10 років.

У 1883 р. він був відправлений на покарання. У 1891 р. опинився на поселенні в Якутській області. У 1895 р. був залучений до участі в етнографічній експедиції для обстеження життя і побуту якутів. Результатом його наукової діяльності стала праця "До характеристики фізичного типу якутів". З 1896 р. почав співпрацювати в „Восточном обзоре" і "Сибирском сборнике". Був постійним співробітником "Одеських новин" і "Південного Огляду".

У 1897 р. клопотав внаслідок важкої хвороби спинного мозку про дозвіл виїзду до Європейської Росії для лікування в Одесі. У 1900 р. йому було дозволено виїхати до Німеччини для лікування, після чого він знову повернувся до Одеси. З утворенням партії соціалістів-революционеров увійшов до цієї партії. Помер в Одесі в 1920 р.

Законовчителем і викладачем росйської мови та літератури в училищі працював Аарон Розенфельд, 52 років. Він утримував дружину і двох дочок, мав оклад 300 рублів за рік. А. Розенфельд був яскравою особистістю, відомим педагогом, письменником.

Розенфельд народився у Берестечку (Волинської губернії) в 1846 р. Закінчив курс Житомирського равинського училища у 1872 р. Видав в 1880 р. хрестоматію «Gan Schaaschuim», де особливо виділялися зразкові переклади на ідиш поезій Лермонтова, Пушкіна, Некрасова та ін. Ця книга витримала багато перевидань.

А. Розенфельд був одним із активних співробітників першої єврейської щоденної газети «Ha-Jom». У «Ha-Meliz» надрукував ряд критичних, педагогчних статей під псевдонімами (Abner, Ballak, Dan, Abidan ben Gideoni).Співробітничав у часописі «Восход». З 1903 р. став повітовим равином у Бахмуті.

До видатних випускників Єврейського училища треба віднести К.Г. Житомирського. Костянтиин Григорович Житомирський (псевдоніми — Мирський, Зінін) народився 13 січня 1863 у сім'ї єврея — ремісника, автора поеми «Падіння Єрусалиму» на івриті. Його дід був знавцем Талмуду у Бахмуті.

Він закінчив єврейське училище у Бахмуті. Вчився на природничому відділенні Новоросійського університету, потім перейшов на історико - філософський факультет. Викладав латинську мову в гімназії Кагана у Вільно. Друкувався в «Приазовському краю», «Таганрозькому віснику», «Донській мові», «Світі Божому», «Педагогічній збірці», «Російській школі», «Єврейській школі», був редактором «Донського слова». Житомирський був членом Педагогічного товариства Є. М. Гаршина. Про школи в Росії писав, що «не тільки лише Гоголь або Полонський все життя писали неймовірно неграмотно, але і Лермонтов, і Тургенєв”. Наприклад, він звертав увагу на те, що у факсиміле Тургенєва (видання Маркса) шість разів зустрічається «как хороши, как свежи были розы», відмічав вади в літературному тексті Гоголя і казав, що навряд чи вони закінчили б курси в наші дні. Гоголь ніколи не дістався б до іншого класу гімназії. І важко допустити, щоб при такому рівні освіти він коли-небудь все-таки написав би «Мертві душі» або «Ревізора»».

У 1893-1895 рр. В Бахмуті працювали такі єврейські школи:

- Гітельсона, 52 років. Навчав 8 хлопчиків, плата учня складала 3 рублі за місяць, оклад вчителя - 300 рублів за рік;

- Каплуна, 43 років. Навчав 12 хлопчиків, оплата за місяць становила 2 рублі, оклад вчителя - 400 рублів за рік;

- Елькіна, 47 років. Навчав 10 хлопчиків, плата учня - 3 рублі за місяць, оклад вчителя - 360 рублів за рік;

- Крупоткіна, 35 років. Навчав 8 хлопчиків, за плату - 2,5 рублі за місяць, оклад - 200 рублів за рік;

- Кірзнера — 34 років. Навчав 13 хлопчиків, плата за місяць — 2,5 рублі, річний оклад вчителя — 400 рублів;

- Розина, 40 років. Навчав одного хлопчика, плата учня за місяць - 8 рублів, річний оклад вчителя - 100 рублів;

- Хайтина, 50 років. Навчав 35 хлопчиків, плата в місяць - 75 копійок, річний оклад вчителя - 300 рублів. Він же був викладачем єврейського міського училища.

Канікули в хедерах починалися з перших чисел Нісана і завершувалися 1-го Іора. У хедерах викладання велося на єврейській мові, вивчалися Талмуд, Тора, Машна, Гемара.

Приватна школа за структурою умовно ділилася на три підгрупи школярів: 1) початківці; 2) швидко читають Тору; 3) читають П’ятикнижжя.

Приватний хедер Гітельсона відвідували два учні з міського училища і один гімназист.

На початку ХХ століття у Бахмуті працювали однокласні приватні школи Талмуд-Тора для хлопчиків. Для дівчаток працювали однокласні школи Товариства допомоги бідним євреям. Вчителями там були чоловіки. У приватній школі С. І. Баскиної працювало три вчителі, що вчили дівчаток. У Брагинського вчилися хлопчики, працювали три вчителі. Тільки у школі X. Ш. Гальперина вчили хлопчиків і дівчаток три вчителі.

В 1913 році у Бахмуті існували крім єврейських однокласних шкіл Талмуд-Тора, чотирикласне чоловіче училище, жіноча школа Товариства допомоги бідним євреям. I3-розрядними хедерами завідували С.І. Брагинська (3-х класна – жіноча школа), Г.І. Брагинський (чоловіча), Х.Ш. Гальперин (змішана школа).

Випускники єврейського училища і приватних хедерів мали змогу вчитися нарівні з росіянами та українцями у Вищому народному училищі, ремісничому училищі, декілька десятків єврейських дітей вчилися в двох жіночих і в чоловічій гімназіях, в Реальному училищі.

Діти із заможних єврейських родин здатні були отримати освіту за кордоном. Деякі цим скористалися.

У списку студентів Цюріхського університету в 1906 р. числився Габрієль Сангурський (№ 16528 в списку), вивчав медичну дисципліну гістологію. Народився 27 травня 1884 р. в Бахмуті, мешкав по Катеринославській вул., 122. За №16527 числився Давид Абрамович (вивчав медичну психологію, народився 13 листопада 1886 р. в Бахмуті, його родина мешкала у Бахмуті на Малій Харківській вулиці. Особливий інтерес представляє доля вченого, фундатора радянського кримінального права В. С. Трахтерова, який вчився в 1906 - 07 рр. в Цюріху і Гейдельберзі.

Шкільна освіта при заводах мала такий вигляд:

Треба зазначити, що чисельність дітей у заводських школах росла повільно, з 1908 р. більшу частину вчителів стали складати жінки.

Перша згадка про Товариство допомоги бідним відноситься до 1889-1890 років. Товариство складалося з 115 дійсних і двох почесних членів. Його очолював директор чоловічої гімназії О. Д. Мальцев, можливо, пов’язаний з власницею приватного пансіону. Серед членів Правління були купчихи О.П. Зефірова, Є.І. Каналова, фабрикантка К.М. Фарке, власниця пивоварні І.Г. Адельман, начальниця жіночої гімназії А.С. Горященко, завідуюча Олександрівським училищем Н.О. Шейко, доглядач Духовного училища І.В. Ушатський, інспектор-вчитель Вищого народного училища І.Л. Морозов. Ревізійну комісію очолював 1-ї гільдії купець О.О. Пискунов. Для поповнення своєї каси Товариство організувало в грудні 1890 року танцювальний вечір і два любительські концерти, що дозволило зібрати 208 рублів. Від концертів у залі прогімназії музиканта Барті поступило 15 рублів. За рік членських внесків збиралося до 360 рублів (3 рублі від одного члена). Товариство мало свій капітал в сумі 1614 рублів, значний на ті часи. Внески, згідно п. 6 Статуту Товариства, складали «не менше 60 рублів» і вносилися частинами в січні, травні і вересні кожного року. Правління для створення резервного фонду 10% внесків вносило в банк.

Товариство виплачувало допомогу учням по 30 рублів і охоронцям 5 рублів, на опалювання шкіл витрачалося 16 рублів.

В 1890- 1991 рр. Товариство придбало 10 учням ВНУ по парі чобіт і за 5 учнів заплатило по 7 рублів за навчання, для 15 дівчаток Олександрівського училища купили по парі черевичок і платтю, 5 учнів школи отримали по блузі і парі штанів. За навчання в жіночій гімназії шести дівчаткам виплатило по 30 рублів (серед них була і Олімпіада Вальх, яка потім стане вчителькою гімназії ім. Великої княгині Марії Павлівни), за навчання в Духовному училищі за трьох семінаристів було заплачено по 10 рублів за рік.

В Товаристві в 1910 році було 78 членів: 62 «дійсних» і 16 «почесних». Його очолювала М.О. Петровська, одержуючи символічний оклад у розмірі 20 рублів на рік. Щорічно Правління Товариства складало звіт і випускало брошурою. Із Звіту Правління за 1914 рік стає відомо, що Товариство мало 3401 рублів, членські внески складають 228 рублі. Було пожертвувано всього 5 рублів. Бахмутське купецтво не дуже прагнуло розщедритися на допомогу бідним учням. Джерелами надходжень грошей були добродійні акції.

Товари з своїх магазинів відпускали Браїловський (посуд), Максимаджіян (мануфактура), Мордкович (галантерея), Чехиров, Львов, Шухер, Сорін.

При призначенні допомоги Правління брало до уваги не тільки матеріальне положення, але і успіхи в навчанні і поведінці». Бідні учні також одержували «гарячі сніданки і одяг». В 1913- 1914 рр. допомогу одержували 18 учнів, в 1914-1916 рр.-17, розмір однієї допомоги складав від 10 до 20 рублів. Трьом учням оплачувалися в гімназичному буфеті сніданки на суму 15 рублів 72 копійки.

Для залучення уваги урядовців і громадськості до діяльності Товариства його почесним членом був Катеринославський губернатор.

Відповідно до Статуту щороку Товариство проводило одні загальні збори і два засідання Правління. Про свої збори Правління обов'язково оповіщало справника повіту. Членами Товариства по покликанню і громадському обов'язку були керівники і багато викладачів гімназій, реального училища, урядовців міської Думи і повіту, земських установ, земських лікарів, вчителів народних училищ, священиків. Товариство мало свою ревізійну комісію.

Лотерея «Алегро» 13-14 травня 1912 р., опікун Олександрійського училища Шабашеві влаштовувала лотерею - у училищі навчалося до 300 дівчаток, «дети самой недостаточной части населения, вечно нуждающиеся в самом необходимом». Дівчата виготовили багато красивих виробів, їх продавали.

Але знайшлися невдоволені «сприянням розвитку шиття», лотереєю, посилалися на те, що Дума та громадськість витрачає 200-250 руб. на кожну ученицю на рік. І тоді були заздрісники…

В 80-х роках XIX ст. у Бахмуті виникає Товариство допомоги бідним євреям, його головою був М. Л. Грінер, скарбником Шая Райтпорт, секретарем М. Давидович.

Товариство допомоги бідним євреям існувало в Єнакієво (Фільшинський, Льовін, Маньковський), Юзовці (Шапіро, Крендель), Костянтинівці (Лангерман, Бергмент, Фрейман).

У Народному Домі 23 квітня 1912 р. відбулася вистава «Веселий місяць травень» та збір коштів Товариству допомоги бідним учням чоловічої гімназії. Як написала газета «Бахмутский листок, вистава дала мало збору, бо один впливовий городянин «не побажав допомогати учням-євреям». Вистава зірвалася з вини акторів, М.О.Коптєва повертала гроші.

24 квітня 1912 р. у кінематографі «Модерн» відбулися благодійні кіносеанси, гроші пішли на розвиток Товариства допомоги бідним євреям.

В конце 1915 г. министр народного просвещения граф П. Н. Игнатьев внес в Государственную думу для утверждения проект сметы расходов по народному образованию на следующий год, где указывалось, что всего в стране имелось 5 высших технических заведений, 34 средних, 29 низших технических, 36 ремесленных училищ, 32 школы для ремесленных учеников, 171 низшая ремесленная школа, 68 различных профессиональных школ, 200 профессиональных курсов и классов и 761 класс ручного труда. В Донбассе имелось всего 8 профессиональных школ, в которых обучалось около 700 человек. В качестве одной из своих важнейших задач большевики ставили осуществление так называемой «культурной революции». Необходимо было начинать с азов, добиваясь поголовной грамотности. В 1921 г. в Донецкой губернии создаются пункты и школы по ликвидации неграмотности (ликпункты и школы ликбеза). В апреле 1924 г. журнал «Просвещение Донбасса» сообщал, что ликвидация неграмотности проходит очень слабо: из 35 тыс. неграмотных членов профсоюзов обучено всего 7 тыс. На селе ситуация была еще хуже: из 475 тыс. неграмотных крестьян было обучено только 5 тыс. Помимо нехватки средств сказывалось то, что многие шахтеры, строители, химики были сезонными рабочими, прибывшими в Донбасс временно, чтобы заработать на покупку лошади или инвентаря. Они не видели необходимости даже в начальном образовании. Именно поэтому организации общества «Долой неграмотность», Губграмчека не только искали средства для содержания ликпунктов и школ ликбеза, а вели пропаганду необходимости обучения. Одновременно с ликвидацией неграмотности было решено создать сеть школ для малограмотных взрослых, которых было 90 тыс. Предусматривалось, что в городе будут обучаться ежегодно по 5 раз 800 групп из 25—30 человек, а в селе — 3 раза. Только за три года на эти цели было необходимо 7 миллионов золотых рублей — громадная по тем временам сумма. Поэтому после длительных дискуссий приняли решение отказаться от «немедленного и полного удовлетворения нужды в просвещении решительно всех слоев населения». Губернский отдел народного образования стал на путь «ударности»: в рабочем Донбассе в первую очередь создавались просветительные учреждения для организованного пролетариата, затем — для беднейшего крестьянства и в последнюю очередь — для остального населения. Такой подход объяснялся тем, что профсоюзы вместе с хозяйственными органами приняли на свое полное обеспечение значительную часть просветительных учреждений (271 из 309), существовавших в городах и рабочих поселках, а также 13 профтехшкол. В 1922 г. в Донбассе система профессионального образования рабочих включала 24 школы фабзавуча (2340 учащихся), 7 домов подростков (360 чел.), 2 вечерних техникума (178 чел.), 34 рабочих курса (2560 чел.) и 3 научно- физических кабинета. Более высокой ступенью являлась система индустриально-технического образования, в которую входили 5 техникумов (Юзовский горно-механический, Таганрогский металлургический, Бахмутский механико-электротехнический, Горловский и Лисичанский горные). В те годы техникумы давали хотя и узкое, но высшее образование. В Донбассе также работали кооперативный, музыкальный техникумы, 2 медицинские, 3 музыкальные и 2 художественные школы, в которых обучалось более 1200 человек. Для получения специального сельскохозяйственного образования к 1922 г.. были созданы Луганский сельхозтехникум, Каменская, Власовская и Таганрогская профшколы, четыре переходные школы, две лесных, а также землемерные курсы. В этих заведениях обучалось 620 человек. Преподавателей не хватало, их в начале 20-х годов готовили лишь на шести трехгодичных курсах (697 чел.) и двух краткосрочных курсах (213). Надо было учить и детей. Школы социального воспитания, предназначенные именно для этого, испытывали особенные трудности. Среднее (семилетнее) образование мог получить далеко не каждый — школам не хватало средств. В основном заканчивали первую ступень (концентр) 3 или 4 группы и получали начальное образование. Осенью 1922 г. в газетах РСФСР и Украины проходила дискуссия: где взять деньги для школы. Предполагалось либо сделать школы платными, отказавшись от советской политики в области народного образования, либо закрыть многие из них. Выхода, казалось, не было. Донецкий губнаробраз, отражая настроения рабочего центра, нашел третий путь — ввел денежное обложение. Аргументировалось это следующим образом. В дореволюционный период плата за обучение означала получение права на образование. Новый подход — так называемые взносы обложения — означал лишь добровольное участие родителей в хозяйственном обеспечении просветительного учреждения. Если раньше неуплата родителями за обучение означала исключение ученика из школы, то по новому положению этого не было. В 1923 г. в Донецкой губернии числилось 2118 учреждений социального воспитания. Из них 1750 трудовых школ (3,3% из них не работали). На средства родителей и населения содержались 66% школ, 14,1% получали деньги из местного бюджета, 7,3% существовали на средства профсоюзов и только 3,5% — за счет наркомата просвещения. Хотя еще год назад наркомпрос содержал более половины школ в губернии. За короткий период времени произошли резкие изменения, причинами которых были, главным образом, переход к жесткому бюджету и широкое привлечение населения к содержанию школ на договорных началах. Параллельно велись поиски иных путей материального обеспечения школ. В Шахтинском уезде начали такой эксперимент: каждая волость выделила специальный земельный фонд, хозяйственное использование которого и давало средства для содержания просветительных учреждений. Это ставило их вне зависимости от обеспеченных слоев населения, создавало прочную материальную базу просвещению. Следующей важнейшей задачей Донецкого губнаробраза было просвещение беднейшего крестьянства. 2 октября 1921 г. сессия губисполкома декретировала самообложение на просветительные нужды в селе. Работники губернского и уездных отделов народного образования выехали в села для агитационной работы. Несмотря на голод, поразивший губернию, к апрелю 1922 г. было собрано 26 миллиардов рублей (образца 1921 г.) и небольшое количество продуктов. Это была сумма, равная той, которую народный комиссариат просвещения Украины выделил Донбассу на 5 месяцев. Средств хватило на содержание просветительных учреждений до марта, после чего начались перебои в оплате работников школ — к 1 июня 1922 г. 16 тысяч учителей не получили зарплату. Чтобы обеспечить учителям средства к существованию, стали внедрять так называемое «хозяйственное обрастание» — засев земельных участков при школах-семилетках и детских домах. Благодаря энергии работников просвещения и содействию Советов и земельных органов в первый же год в Донбассе при всех просветительных учреждениях было засеяно 2000 десятин земли (2200 гектаров). Губисполком отменил погашение детскими учреждениями полученной семенной ссуды, что увеличило результаты посевной кампании. К сентябрю 1922 г. было проведено пять губернских съездов по просвещению, решавших не только проблемы материального обеспечения школ, но и организационные и методические вопросы. По статистическим данным, в 1922 г. учителя сельских школ получили оплату труда хлебом, собранным по договорам у населения. Но если в Мариупольском уезде им выдавалось по 2—3 пуда в месяц, то в Шах- тинском — до 11,5, а в среднем по губернии — по 6— 7 пудов. Невиданный голод 1921—1922 гг. выбросил на улицы тысячи беспомощных детей. Кошмарные картины голодных смертей, преступности, детской проституции потрясли весь мир. И борьба с этой бедой в первой половине 20-х годов оттеснила на второй план все другие заботы органов просвещения. Работа прежде всего была сосредоточена на создании особого типа детских воспитательно-образовательных учреждений — детских домов. По разрабатывавшейся в те годы теории советского социального воспитания детский дом представлял собой ячейку общества, в которой ребенок воспитывается в духе коллективизма, с малых лет приучается к коллективным навыкам, к коллективному сознанию, приучается осознавать себя частью единого целого. А в качестве идеала выдвигалось положение, при котором существующая школа должна была поглотиться детским домом, устраняющим влияние семьи. К счастью, жизнь уже тогда отбросила подобные крайности. В декабре 1921 г. в Донецкой губернии был 261 детский дом, где находилось 19792 ребенка. Примерно столько же беспризорников оставалось на улице. Поэтому создавались коллекторы-распределители по устройству этих детей, открывались дневные детские дома, детские сады при школах-семилетках, детские площадки. 71 детский дом был прикреплен к богатым хозяйственным организациям — шахтам и заводам. Беспризорных детей передавали на попечение богатым частным лицам, вначале на принципах добровольности, а затем пришлось перейти к принудительному патронированию. К началу 1923 г. около 1500 детей в губернии имели опекунов. Но несмотря на все это, проблема снижения детских правонарушений и борьбы с преступностью не исчезала. Повсеместно создавались комиссии по делам несовершеннолетних, а в Таганроге, Мариуполе и Луганске были организованы так называемые полуреформатории — учреждения социальной реабилитации малолетних правонарушителей. Уже с 1920 года по требованию жителей поселков и городов Донбасса открывались рабочие клубы и красные уголки. Они нередко размещались в старых ветхих помещениях, совершенно не приспособленных для массовой работы. К1923 г. в Донбассе работали 127 рабочих клубов, а через год — почти вдвое больше. В 1924 г. рудничные комитеты под руководством Донецкого губотдела профсоюза горнорабочих начали строительство клубов на свои средства, первый такой клуб появился на Боково-Антрацитовом руднике. А в марте 1925 г. на V Донецком съезде профсоюзов было решено строить клубы-театры (получившие позднее название дворцы культуры) в первую очередь на восьми крупнейших рудниках — Горловском, Щербиновском, Краснотворческом (Рутченково), Петровском, Брянском, Енакиевском, Гришинском и Рыковском. Было создано строительное бюро по проектированию и организации работ и за сезон 1926—1927 гг. построено не 6—8, а 12 дворцов культуры. В них, а также в красных уголках при шахтах, заводах, рабочих общежитиях действовали кружки, проводились вечера вопросов и ответов, читка газет, лекции, беседы. В сельской местности открывались хаты-читальни, сельбуды, красные уголки, многие из которых содержались на средства местного населения. На 1 января 1923 г. в губернии работали 124 общедоступные библиотеки, 7 селянских домов, 135 клубов, 43 хаты-читальни, 52 «Просвиты», 84 театра (дома культуры), 32 кинотеатра, 4 музея, 1 студия. А к осени 1925 г. количество сельбудов увеличилось в 35, хат-читален — в 4 раза. Показательны такие цифры: если до 1917 г. в губернии было 44 библиотеки, то к 1923 г. открылось еще 67, из них 55 в сельской местности. В городских библиотеках в 1923 г. было 209753 книги, в поселковых — 5019, а в сельских — 54293. По меркам сегодняшнего дня число читателей было ограниченным: в городских библиотеках губернии — 18866 чел., в поселковых — 920, в сельских — 7748. Крупных библиотек (с числом книг более 10 тыс.) было всего 7, а 80,7% библиотек имели 150 и менее книг. Но в целом просветительская и культурная работа в 1920-е годы была наиболее слабым местом в Донбассе. Деятели искусства, работавшие на периферии, часто «развлекали» неискушенного зрителя откровенной халтурой. Сюда поступали далеко не лучшие фильмы, приезжали невысокого художественного достоинства театральные и эстрадные группы.

Впервые в Российской империи именно в городе Бахмуте была создана бойскаутская дружина. Это произошло в 1909 году по инициативе А.Гончаренко. Чуть позже, в 1911 году, на Западной Украине появились кружки пластунов, а также юные разведчики в Киеве, Одессе, Екатеринославе (Днепропетровске), Александровске (Запорожье), Харькове, Житомире. Началось массовое распространение скаутского движения по всей территории Украины. Первая скаутская присяга на украинском языке была произнесена детьми в апреле 1912 года.

И.Л. Вигдергауз, бывший заместитель редактора газеты «Макеевский рабочий», репрессированный в 1937 году, вспоминал: «…В 1918 году мы, несколько ребят, организовали в Бахмуте детский кружок «Путеводная звезда»... Уездный отдел народного образования взял над нами шефство, мы устраивали литературные встречи, показательные суды, выпускали рукописный журнал из старых конторских книг, в журнале поместил свои первые детские рассказы Боря Горбатов».

В 1920 году И.Л. Вигдергауз вступил в комсомол, а уже в 1921 году был избран секретарем центральной городской ячейки. Юных комсомольцев, по его воспоминаниям, зачисляли в батальон ЧОН, вооружали и поручали нести патрульную службу по Бахмуту. В это время городу несколько раз угрожали банды Нестора Махно. В 1922 году Уком комсомола направил И.Л. Вигдергауза в Гришино секретарем ячейки железнодорожного узла.

26 апреля 1920 года регистрационный стол Отдела Управления исполкома постановлением № 2247 утвердил предоставленный на рассмотрение Устав 1-й Бахмутской Интернациональной дружины скаутов (1 БИДС). Цель деятельности скаутской организации состояла в том, чтобы подготовить юношество нравственно и физически к будущей трудовой жизни, научить их всегда быть готовыми помочь близким в труде и в несчастных случаях, научить их быть разведчиками, которые среди самых грязных и уродливых явлений жизни могут найти правильный хороший путь и развить в них здоровый дух в здоровом теле. Считалось, что вся оригинальность скаутской самовоспитательной системы состоит в том, что она черпает мудрость не из книг, а у неба и земли, путем непрерывного общения с природой: во время прогулок, походов, лагерей, экскурсий и т. п. Это были благие цели, хотя исключение при этом из системы самообразования и воспитания чтения книг, на наш взгляд, было ошибочно. Нельзя не обратить внимание на совершенную аполитичность скаутского движения, что впоследствии негативно повлияло на дальнейшую судьбу этого детского движения.

1 БИДС имела следующую структуру: дружина скаутов состояла из отрядов бойскаутов и герлскаутов – 6 – 12 мальчиков или девочек. Отряды состояли из патрулей (от 3 до 6 скаутов). При дружине могли быть еще различные команды - саперная, разведывательная и т. п.

Высшей властью дружины скаутов являлся штаб. Известен даже состав этого штаба: Духинский А. Л. - старший друг скаутов, Гуревич М. - начальник 1-го отряда бойскаутов и казначей, Новородская Е. - начальник 2-го отряда герлскаутов и секретарь старшего друга, Прукман С. - помощник начальника 1-го отряда бойскаутов, Новаковская Р. - помощница начальницы 2-го отряда герлскаутов, Межов С. - завхоз дружины. Известен и юридический адрес дружины: г. Бахмут, ул. Александровская, 28 (нынешняя ул. Артема).

В 19-ом номере газеты «Бахмутская правда» было опубликовало объявление о приеме мальчиков и девочек в скауты. В пункте 5 Устава 1 БИДС записано, что в дружину принимается мальчик, достигший 12-ти лет и каждая девочка, достигшая 13-ти лет без различия вероисповедания, нации и класса. Новички принимаются по рекомендации одного старого скаута (пробывшего в организации более 3-х месяцев), или двух новых выдержавших испытание на III разряд. Новички находятся в течение одного месяца на испытании под наблюдением. Новичок, выдержавший испытание на III разряд, получает право голоса и может избираться на должности в дружине.

По данным Управделами в 1 БИДС в марте 1920 года находилось: в 1-ом отряде бойскаутов - 13 человек, во 2-ом отряде герлскаутов - 35 человек и около 40 новичков. Точное число новичков неизвестно из-за того, что дружина не имела постоянного помещения и не могла устраивать сборы одновременно всей дружины.

Скаутские дружины в Донбассе существовали также в Никитовке, Таганроге, Мариуполе.

Упадок скаутского движения связан с возникновением и развитием детского движения, на которое Советская власть сделала свою иделогическую ставку.

Первая детская пионерская организация в Донбассе появилась в Бахмуте в 1921 году. Руководящим и методическим центром детского движения был Коммунистический Союз Молодежи. Детское движение сразу же принимает резко выраженный классово-пролетарский характер, что конечно же отличалось от политической вялости скаутов. Это положение заставило лидеров скаутского движения несколько изменить свою доктрину. В Обращении скаут-мастеров Москвы к детским организациям Донбасса и Украины предлагалось объединить все детское движение на основе именно скаутской системы. В пункте 3 этой декларации говорится: «...Отвергая пресловутую аполитичность, проводимую лидерами заграничного скаутинга и не ставя в свою очередь задачей партийно-политическое воспитание, мы кладем в основу своей воспитательной работы развитие в детях социальной активности, тяги к общественно-трудовой деятельности и укреплению в них духа солидарности и взаимопомощи.» Расплывчато-витиеватые фразы декларации встретили полный и резкий отпор со стороны руководства пионерским движением Донбасса, осознавшим свое кровное родство с новой политической силой, строящей жизнь и счастье трудящихся на совершенно новых началах и преследующей далеко не те гуманные цели «гармоничного развития личности», под которыми с удовольствием может «подписаться всякая буржуазная система». В противовес системе Скаутинга принимается Положение «О юном Спартаке» - детском движении в Украине, которое должно всецело отвечать основным требованиям коммунистического воспитания пролетарских детей старшего возраста.

В начале 1923 года происходит «последний и решительный бой» между скаутами и «Юными Спартаками» во главе с КСМ. На совещании скаут-мастеров, созванном в Бахмуте КСМ, был поставлен категорический вопрос о дальнейшем существовании скаутского движения. Совещание проходило бурно, скауты отстаивали право на свое дальнейшее самостоятельно-обособленное существование, но в результате нажима, приняли резолюцию об объединении групп, гласившую: «Руководители имеющихся по Донбассу скаутских групп, твердо становятся на платформу признания необходимости развития детского движения в Советской республике. Это движение может быть только коммунистическим и имеет главную цель - коммунистическое воспитание детей. Совещание скаут-мастеров Донбасса считает единственно отвечающей требованиям развития страны систему детдвижения «Юный Спартак» и безоговорочно признает гегемонию КСМ в деле создания и направления коммунистического движения под флагом «Юный Спартак».

После этого скаутские группы, объединявшие в большинстве случаев детей служащих и торговцев, начали распускаться. Некоторые из артемовских скаут-мастеров приняли участие в работе движения «Юный Спартак».

Так закончила свое трехлетнее существование 1 Бахмутская Интернациональная дружина скаутов.

Организация «Юных Спартаков» в Бахмуте была создана при активном участии подростков из еврейских семей. В 1922 году Александр Шамрай стал председателем Губкома юных Спартаков. Старая большевичка Серафима Ильинична Гопнер, заведующая агитпромом Губкома КП(б)У в 1922 - 1925 годах, так писала в его характеристике: «Тов. Шамрай работал в комсомоле в качестве организатора детских коммунистических групп, пользовался доверием и любовью аппарата Губкома».

Зиновий Литовский был в начале 20-х годов заведующим пионерским отделом газеты «Молодой шахтер». А. Е. Шамрай работал в 1935 - 1937 годах заместителем заведующего отдела пионеров ЦК ВЛКСМ.

О. Гуревич, член Бахмутского комсомола с 1920 года, секретарь Губернского бюро юных пионеров в 1923 - 1925 годах, писала: «…Первое детище организации в Донбассе появилось еще в 1921 году в Бахмуте, три драмкружка - «Юные артисты», «Детский мир», «Путеводная звезда». Основной формой работы была постановка спектаклей, эти кружки объединились в детскую группу при комсомоле. Среди первых пионеров - спартаков были Александра Гриневич, Полина Хармац.

По решению Донецкого губкома комсомола, в Артемовске с 30 июня по 8 июля 1923 года работали первые губернские курсы - Сбор пионерских работников. Обсуждались вопросы количественного состава пионерских организаций. В это время общее число пионеров в Донбассе составляло 2500 чел. Очень важное значение тогда имели пионерские клубы. В январе 1923 года в Артемовске был открыт Городской клуб пионеров, а летом того же года, в Артемовском и Мариупольском, округах возникают пионерские лагеря-коммуны.

В феврале 1924 года артемовские пионеры провели городскую конференцию, на которой с гордостью отметили большой рост своей организации и активную работу пионеров.

Вожатым 2-го звена в школе им. Петровского (бывшая женская гимназия имени Императрицы Марии Федоровны) в 1925 году был Ходос.

Первые комсомольские организации в Донецкой губернии были созданы в Бахмуте в 1920 году на стекольном заводе Фарке и в типографии, огнеупорных заводах в Часов Яре, соляных рудниках. В 1918 году Александр Цыпин из Бахмута был делегатом 1-го установочного Съезда РКСМ

Среди первых комсомольцев Бахмута в 1921 - 1922 годах были еврейские юноши и девушки Боря Горбатов, Роза и Мотя Талалай, Саша Сталев, Роза Брозгаль, Миша Ваховский, Мирон Гутман, Рахиль Дранкина, Нина Либерман, Хава Зархина (член Донецкого Губкома КСМ в 1923 году), Соня Кауфман.

Зиновий Гардинский с 11 лет был мальчиком на побегушках в аптеке «Гуревич и сын», а в 1917 году - одним из активных участников забастовки, выдвинувшей требования хозяину. В 1918 - 1919 годах, в первый период советской власти в Бахмуте, стал бойцом караульной роты, в 1921 - 1923 годах - секретарь Горкома комсомола. Позже он переехал в Таганрог, где в 1936 году был репрессирован. Из лагерей вернулся только в 1956 году.

На IV Всероссийский съезд комсомола в 1931 году от Бахмутской организации избирались Соломон Лейкин (секретарь Донецкого Губкома КСМ, впоследствии слушатель института Красной профессуры) и Нила Либерман.

Среди видных комсомольских работников Донецкой губернии и Артемовского округа были Яков Розенберг (секретарь Артемовского Укома в 1923 -1926 годах), Абрам Беликов (ответработник окружкома и ЦК КСМ, доктор исторических наук, старший научный сотрудник ИМЛ при ЦК КПСС), Яков Курганов (заведующий отделом Донецкого Губкома КСМ в 1924 -1926 годах), Григорий Зельдин (заместитель заведующего политпросветом Артемовского окружкома КСМ в 1924 - 1926 годах, редактор окружной комсомольской газеты в 1926 - 1928 годах), Генрих (Яков) Горин (секретарь Артемовского окружкома комсомола в 1923 -1929 годах).

Еврейские юноши Шварцман, Шапиро активно работали в комсомольском бюро завода «Победа труда».

29 июня 1924 года член КСМУ Исаак Моисеевич Рохельман (членский билет № 13680) писал из города Бахмута в Москву: «Тов. Сталин! Я был в Москве в январе этого года, имел возможность посетить Вас, после чего прибыл в Коммунистический университет трудящихся Востока, так как мы, губпартшкольцы Донбасса, находились у них во время экскурсии в Москве. Зашла беседа о работниках, в общем о том, кто возглавлял раньше верховное управление и кто теперь, говорили о происхождении всех и коснулись Вашего, а так как я был у Вас и знал, что Вы восточной национальности, поэтому бросил чисто шутейно фразу: так не торговал ли Сталин во время подполья лимонами? Сказал без всяких корыстных целей. Теперь меня обвиняют товарищи в том, что я неуважительно отношусь к вождям революции. А посему я решил обратиться к Вам с письмом и с просьбой, чтобы Вы дали мне ответ, принимаете ли Вы это за оскорбление или нет. Я сам рабочий, слесарь, всего мне 22 года, был в Красной Гвардии на продработе, надеюсь, что Вы мне простите, если это считаете оскорблением для себя и дадите лично мне ответ, прощаете ли Вы мне все это сделанное или нет, потому что со стороны товарищей я имею большое презрение и меня очень угрызает это, но одно меня успокаивает, то что фразу я сказал без всяких корыстных целей. Надеюсь на получение ответа, каковым бы я мог оправдаться перед товарищами». Бахмут, Торговая площадь, дом № 5.

Самое удивительное, что 9 июля 1924 года Генеральный секретарь ЦК РКП(б) Иосиф Сталин ответил юноше: «Уважаемый товарищ! Считаю, что товарищи ошиблись, обвинив Вас в неуважении к так называемым вождям. Лично я никакого оскорбления, даже намека на оскорбление не усматриваю в Вашем возгласе насчет «лимонов». Прошу передать товарищам комсомольцам мою настоятельную просьбу об освобождении Вас от всяких обвинений насчет «лимонов». С Коммунистическим приветом, И. Сталин».

Можно только предположить восторг комсомольца, получившего письмо Генсека…Скорее всего, в первые месяцы и годы после смерти Ульянова-Ленина, после оглашения его письма-завещания к членам ЦК, где указывались серьезные претензиях к «Кобе», требование сместить его на менее ответственный пост в партии, - Сталин играл во внутрипартийную показательную демократию, писал даже вот такие письма «товарищам».

С уверенностью можна сказать, что только лет через 15 освобождались «корреспонденты», писавшие вождю подобные обращения. Но Рохельман чудом избежал обвинений, лагерей. Как выяснила Н.Жукова, Рохельман Исаак Моисеевич родился в 1902 году в Мариуполе. В 1941 году был призван в армию в Ростове и пропал безвести в июле 1942 года.

В середине 20-х годов в Артемовском округе проживало украинцев 87,4%, русских - 7,6%, евреев - 0,16%. Занятое в промышленности население составляло до 15%.

РЕПРЕСІЇ ПЕДАГОГІВ АРТЕМІВЩИНИ у 20-30-ТІ РОКИ.

20-30-ті роки увійшли до історії вітчизняної науки як період безперестанного засудження і заборони усе нових і нових її напрямів, в т.ч. і педагогіки.

Радянська влада вважала школу і систему освіти ідеологічним інструментом виховання відданих ідеям комунізму, слухняних громадян.

Будь-яке інакомислення, власна оригінальна думка присікалися і жорстоко каралися, аж до вищої міри - розстрілу. У ВНЗ та школах повинні були викладати тільки віддані владі люди. Перевірявся зміст лекцій, конспекти студентів, допускалися тільки "ідеологічно правильні" підручники, влада не довіряла викладачам, не згідним з політикою комуністичної партії. Під підозрою знаходилися ті, хто закінчив дореволюційні інститути, працював в дореволюційних установах.

Прикладом такого відношення був Березницкий Сергій Іванович.

Уперше він був під слідством у 1930 р. по ст.54-10. «За час існування радянської системи в яких-небудь антирадянських і контрреволюційних організаціях не був, і глибоко переконаний, що, у випадку б мені довелося зіткнутися з людьми, що штовхають мене на цей шлях, знаходяться в антирадянських організаціях або думають їх створити, я не коливаючись би повідомив органи диктатури пролетаріату» - каявся педагог.

У Протоколі допиту при арешті другий раз 31 грудня 1932 р. уповноваженого Артемівського Доноблвідділу ДПУ УРСР Безсонова вказано, що Березницький народився в Кам'янець-подільській губернія, с.Васютинцы, доцент Інституту соцвиховання. Про себе Березницький написав - «батько мій був статистом земської управи м.Переяславля, отримував незначну платню і не мав ніякого майна, десять чоловік сім'ї не давали можливості батькові надати нам необхідне виховання і тому кожен з нас обирав шлях до існування. Я до 1903 р. спочатку в звичайному училищі і потім був відданий в місцеве духовне училище, кінчивши яке, витримав випробування на звання учителя. З 1904г. я заробляв гроші особистою працею. Перша служба моя була учителем початкового земського училища в Переяславсбкому повіті, яка тривала сім років. Працюючи учителем, я не покидав думки продовжити освіту і тому увесь вільний час присвячував самоосвіті. У 1911 р. мені трапилася нагода після неодноразових спроб влаштуватися слухачем вчительського інституту у м.Феодосії і закінчити курс навчання. У 1915 р. був призначений викладачем російської мови і методики педагогічних курсів при Темур-Ханшурському вищому початковому училищі. У 1916 р. був мобілізований на військову службу, мав середню освіту, був спрямований на короткочасні курси прапорщиків при Віленському військовому училищі, закінчивши отримав звання прапорщика. У липні цього ж року був призначений в діючу армію і знаходився при штабі 685 полку. В дні лютневої революції був членом полкового комітету, після жовтневого перевороту був обраний головою військово-революційного комітету 685-го полку. Після демобілізації прибув до батьків в г.Переяслав і вчителював у Вищому початковому училищі до приходу деникінських військ. 5 вересня 1919 р. був мобілізований в Переяславську караульну роту офіцером. Прослуживши у білих два з гаком місяця, я дезертирував і, з приходом червоних військ, явився у Військкомат. Був призначений служити у Військкомат. Повітовий Відділ Наросвіти клопотав, щоб мене відпустили вчителювати. У лютому 1921 р. був обраний членом волостнолго виконкома, де обіймав впродовж року посаду зав.отділом народної освіти. На початку 1925 р. був мобілізований на роботу в Донбас і призначений у Артемівськ, де був завідуючим школи им.Гринченко (нині- школа 10-річка ім.Г.І.Петровського). Цією школою я керував протягом 3-х років. Не маючи достатнього досвіду по керівництву школою із складом великого вчительського колективу, я вимушений був піти. За час завідування школою мав місце випадок антирадянського вчинку з боку однієї з вчительок школи, яка вдарила учня. Цей факт підняв в школі склоку після того, як я звільнив із служби вчительку, частина педагогів підтримувала правоту вчинку вчительки. У 1929 р. я перейшов на службу в робочий факультет при Педтехнікумі викладачем російської і української мов. З перетворенням Педтехнікуму в Інститут Соцвиховання був запрошений на посаду асистента кафедри лінгвістики».

Згідно Протоколу третього арешту 22 квітня 1938 р. дільничний інспектор Артемівської міськміліції НКВС УРСР на підставі ордера №225 зробив обшук у Березницбкого С. І., що проживав за адресою: ул.Садовая, 140. При обшуку був присутнім Ериупохов Фадей Єгорович.

З Анкети обвинуваченого відомо, що в 1938 р. він повідомляв, що "брат Опанас (30 років) живе у Київі, вчиться, брат Віктор (33 роки) живе в г.Переяславі Полтавської губернії, служить в Райвиконкомі, брат Іван (38 років), Анатолій (40 років), сестра Стефанида (35 років) у шлюбі і живе в с.Бобровицях, дружина Зинаїда Володимирівна (42 роки), син Володимир Сергійович живе при мені".

Дружина, Березницька Зинаїда Володимирівна (прописана в Чернігівській обл.), син Березницкий Володимир Сергійович 1927 р. н. розшукувалися у 60-ті рр. для вручення їм довідки про реабілітацію Березницького. Знайшли дружину в Київській обл. у с.Баришівка. Просили начальника відділу міліції Баришівського району вручити їй довідку про реабілітацію під розписку(працювала в колгоспі) 30 травня 1957 р.

УКДБ при РМ УРСР по Київській області 15 лютого 1964 р. вручило Трипільській Зинаїді Володимирівні (м.Киев, вул.Герцена, будинок 32, кв.3) під розписку довідку про те, де і ким працював до арешту її чоловік, свідоцтво про смерть вона могла запросити в Артемівському бюро ЗАГСУ. "Березницкий С. І. був реабілітований 12 лютого 1957 р. Військовим Трибуналом Київського Військового округу і справа на нього була припинена 12.02.1957 визначенням №(62) 0-57". 12 лютого 1964 р. в ЗАГС Артемівського міського Виконавчого комітету Ради депутатів трудящих КДБ надіслало лист- «просимо зробити реєстрацію смерті гр-на Березницького С. І., 1885 р.н., уродженця Вінницької обл., національність- українець. За наявними даними, Березницький С.І. помер в місцях покарання 29 травня 1938 р. Раніше смерть у встановленому законом порядку зареєстрована не була. Зараз смерть Березницького С. І. реєструється у зв'язку з необхідністю в отриманні родичами встановленого законом свідоцтва про його смерть. Начальник відділу Управління КДБ по Донецькій обл. А.Манжос». Але кати знали, що (факт реєстрації смерті в Артемовсчке свідчить) Березницького розстріляли у Артемівську.

Сучасні дослідники історії репресій в Україні відмічають, що з початком голоду ДПУ на чолі з В. Балицьким сфабрикувало десятки справ про нібито підготовку націоналістичним підпіллям збройного повстання. Прикладом такої справи є доля 26 учителів та колишніх священиків. У грудні 1932- січні 1933 рр. Донецьке окружне ДПУ заарештувало 26 учителів Артемівського і Старобельского округів за підозрою, що вони нібито були членами "контрреволюційної організації, метою якої було повалення радянської влади шляхом збройного повстання". З них, 28 грудня 1932 року, першим був заарештований Іван Олексійович Татаринов, що народився в сім'ї священика в с.Дудківка Зміївського повіту Харківської губернії в 1897 році. Його батько був священиком Вознесенской церкви г.Лебедин, мати була з дворянського роду Богомолових. Рідний брат матері, Марії Віссаріонівни, Микола Богомолов 27 років служив земським фельдшером в с.Береки. І.О.Татаринов вчився в Харківській семінарії. У 1918-1922 рр. знаходився в РКП(б), працював секретарем волостного виконкому, головою волостної РСІ, завідуючим відділом освіти на Старобільщині. Після "чищення" пішов у священики, але в 1926 році склав сан і працював до 1930 р. директором Калинівської семирічки Попаснянского району, створив з учителів колгосп "Безбожник". Після переїзду у Артемівськ працював завучем школи ім.Петровского, завучем Дорпрофшколи, обирався делегатом I Всеукраїнського з'їзду професійних шкіл в Харкові в 1932 р., як прихильник української культури створив в Артемівську вчительську хорову капелу. 5 січня 1933 р. був заарештований Григорій Семенович Степанюк, який народився в 1898 р. в сім'ї коваля в с.Хорощенки Бяльского повіту Седлецької губернії в Польщі. Після місцевого училища Григорій поступив в духовну семінарію у Варшаві, вчився там в 1914-1916 рр. З сестрою і сім'єю дядька-учителя як біженець опинився в Харкові. Там в 1919 р. закінчив гімназію №8. У лютому 1919 р. був мобілізований в Червону Армію, де служив писарем лазарету I-ї Кінній Армії до жовтня 1920 р. Як безробітний він був вимушений піти псаломщиком церкви с.Попівки Лисичанського району. У 1923-1929 рр. був священиком в селах Байдівка і Мостки Старобільського району. Склав сан священика, став працювати учителем школи хутора Калинова Балка, потім учителем в с.Калинове Попаснянского району. Як брат дружини І.О.Татаринова переїхав у Артемівськ з сім'єю (дружина, син і дочка), працював учителем математики в медичному училищі і школі ім.Петровського. З матеріалів справи ДПУ відомо, що "бунтівники" збиралися разом на сімейні свята, розповідали анекдоти і "планували відкопати зброю на Кубані". Стає ніяково, коли читаєш свідчення "ворогів народу", безглуздість, нав'язана через тортури і побиття слідчими. Зрозуміло, що початок голодомору не могли не обійти у своїх розмовах і "бунтівники" - інтелігенти. "Ватажків" розстріляли у м.Сталіно 17 травня 1933 року. З 26 оужденных учителів повернулися з таборів Улас Никифоров, 1900 г.р., житель Калинового, і учитель літератури з Артемівська Віктор Федорович Столяревський (відсидів 19 років).

У 1930-35 рр. поодинокі арешти булі серед освітян: Даленко Іван Сергійович (1889 р. н., с. Черняхівка Херсонської області) викладач технікуму заарештований 17 грудня 1930 року. Трійкою ОДПУ СРСР 18 травня 1931 року засуджений на 5 років таборів; Дідик Михайло Павлович (1910 р. н., с. Середівка Яготинського району Київської області) студент вчительського інституту заарештований 17 серпня 1932 року, засуджений Особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР 17 серпня 1932 року на 3 роки таборів; Гуцало Сергій Сергійович (1900 р. н., Сквирський район Київської області) лектор Артемівського педагогічного інституту (з «початковою освітою») заарештований 9 жовтня 1933 р., у листопаді з-під варти звільнений; Нагинай Іван Федорович (1912 р. н., с. Никифорівка Артемівського району Донецької області) студент комуністичного технікуму заарештований 13 лютого 1933 року, реабілітований у 1933 році: Боберський Архип Олександрович (1904 р. н., с. Неверка Оренінського району Вінницької області) викладач Артемівського педінституту заарештований 28 червня 1934 р., реабілітований; Кровинський Михайло Ісаакович (1914 р н., м. Дніпропетровськ, єврей, освіта вища, член ВКП(б) викладач педінституту заарештований 21 травня 1935 року, спецколегією Донецького облсуду 27 жозтня 1935 року засуджений на 4 роки таборів.

Як бачимо, на початку 30-х рр. ще й реабілітували…

Страшні часи настали з середини 30-х рр. Директор середньої школи ім.Орджоникідзе Олександр Лукич Кобалевский заарештований 22 вересня 1937 р. Це був колишній інспектор Реального училища, видавець учнівського журналу «Проблєски» у 1916 р., автор педагогічних статей у журналі «Просвещение Донбасса», очолював школу з 1922 р. За спільною «справою» проходили Антон Іванович (1888 р. н., Великородський повіт, Польща) вчитель школи ім. Петровського за-арештований 29 серпня 1937 р. Можливо, мотивом було те, що служив офіцером в австро-угорській армії, потрапив в полон до росіян, мав вищу освіту; Овчар Кирило Петрович (1894 р. н., Станіславськнй повіт, Польща, духовна академія) з м. Часів Яр вчитель щколи № 1 заарештований 29 серпня 1937 року. До цієї справи долучили вчителя Сатаневича.

Далі репресіфї пішли по наростаючій. Бідівко Максим Аполонович (1886 р. н., с. Богородичне Слов'янського ра-йону Донецької області) вчи-тель школи ім. Петрівського заарештований 22 вересня 1937 року (розстріляний) та Логов Савелій Самійлович (1908 р. н., с. Новоспасівка Бердянського району Дніпропетровської області, єврей, освіта початко-ва, член ВКП(б) заступник завідуючого відділом шкіл Артемівського міськкому КП(б) У заарештований 26 вересня 1937 року, реабілітований у 1939 році.

Мабуть, «спільниками» булі Петренко Юрій Прохоровнч (1886 р.н., с. Баландине Чигиринського повіту Київської області) завуч школи заарештований 21 листопада 1937 року; Духинський Олександр Яновнч (1884 р. н., м. Люблін, Польща) інструктор з фізкультури СШ ім. Орджонікідзе заарештований 22 листопада 1937 року; Ганус Костянтин Якович (1895 р. н., с. Ястребіне Ястребинської волості Ямбурзького повіту Санкт-Петербурзької гу-бернії) авідуючий військовою кафедрою педучилища заарештований 25 листопада 1937 року. Їх заарештовали майже одночасно…

Немотивованими були арешти Лопатіної -Куркевич Олександри Андріївни педагога-дошкільника у дитячому садочку "Перемога праці", яка була заарештована 19 жовтня 1937 року, але засуджена не була: Лев-Горєлової Ганни Рувімівни (1905 р. н.) завідуючої дитячою бібліотекою Артемівського піонерського клубу, що заарештована у грудні 1937 року, реабілітована у 1939 році.

У 1938 р. кожен місяць арештовували вчителів як за «рознарядкою»: Полнвода Юрій Абрамовнч (1891 р. н., с. Герасимівка Валуйського повіту Воронезької губернії) вчитель школи ім. Франка заарештований 11 лютого 1938 року; Пальчиков Трохим Іванович (1891 р. н., с. Ворожба Лебединського району Харківської області) завідуючий школою ім. Гоголя був заарештований 7 квітня 1938 року.

Коли співпадають дати арешту, то зрозуміло, що «справа» була спільна: Євлахов Пилип Іванович (1882 р. н., Романов Каменського району Дніпропетровської області) вчитель школи їм. Артема заарештований 7 квітня 1938 року; Науменко Митрофан Єгорович (1891 р. н., Новомиколаївський район Дніпропетровської області) вчитель заарештований 7 квітня 1938 року.

Так саме: Петрушевськнй Василь Юхимович (1879 р. н., с. Сріблянка Артемівського району Донецької області) викладач радпартшкоди заарештований 7 квітня 1938 року; Жук Михайло Васильович (1886 р. н., с. Чертовець Томаийвського повіту Люблинської губернії. Польща) вчитель робітфаку заарештований 21 квітня 1938 року: Підгаєвський Володимир Антонович (1895 р. н., м. Зіньков Полтавської о-ласті) з с. Мало-Іллінівка вчитель заарештований 28 квітня 1938 року.

Хапали і звинувачивали студентів: Рапп Едуард Іванович (1907 р. н., с. Берестове Артемівського району До-нецької області, німець) студент 2-го курсу вчительського інституту був заарештований 8 липня 1936 року. Спецколегією Донецького облсуду 22 грудня 1936 року засуджений на 4 роки таборів; Кандала Іван Васильович (1915 р. н., с. Миколаївка Петропавлівського ра-йону Дніпропетровської області) студент 3 курсу кераміко - механічного технікуму був заарештований 21 січня 1937 року і засуджений спецколегією Донецького облсуду на З роки таборів.

По «спільній справі» проходили Левченко Захар Олексійович (1909 р. н., с. Королівка Попелянського райо-ну Київської області) студент кераміко - механічного технікуму заарештований 11 грудня 1936 року. Спецколегією Донецького облеуду 7 квітня 1937 року засуджений на 5 років таборів; Карбівничий Володимир Іванович (1916 р. н., с. Суха Калігорка Мокрокалігорського раойну Київської області) студент технікуму заарештований 21 січня 1937 року. Засуджений спецколегією Донецького облеуду на 3 роки.

Репресивна машина НКВС вдарила по школі села Берестове, де проживали етнічні німці. Були заарештовані: Бехтер Ренгард Єфремович (1904 р. р., с. Біла Пулинского району Київської області, освіта вища) - директор СШ. заарештований 15 червня 1937 року. Засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР до розстрілу; Кенич Федір Іванович (1895 р. р., с.Берестовое Артемівського району, освіта середня) - учитель заарештований 14 квітня 1937 року. Засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР до розстрілу; Миллер Еміль Іванович (1916 р. р., с. Берестове Артемівського району, освіта неповна середня, член ВЛКСМ) - учень 10-го класу заарештований 15 червня 1937 року. Засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР до розстрілу; Мельман Олександр Іванович (1904 р. р., с. Берестове Артемівського району, освіта початкова) - завгосп школи заарештований 15 травня 1937 року. Засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР до розстрілу; Вебер Хрістіан Якович (1910 р. р., с. Берестове Артемівського району) - завгосп школи заарештований 13 липня 1937 року. Засуджений трійкою УНКВС по Донецькій області на 10 років ИТЛ; Гидт Еммануїл Эмануилович (1905 р. р., с. Берестове Артемівського району) учитель заарештований 3 вересня 1941 р., помер 20 листопада 1941 року при етапуванні п. Піщанка.