Передумови аграрної реформи в Російській імперії

- Поміщицьке господарство, засноване на позаекономічному примусі, перебувало у кризовому стані, зменшилися темпи економічного розвитку.

- Кріпацтво негативно впливало на розвиток товарно–грошових відносин, оскільки звужувало ринок збуту внаслідок надзвичайно низької купівельної спроможності більшості населення країни – селян.

- Покріпачення селян спричинило об’єктивну нестачу робочої сили, більшість населення не мала права залишати своє місце проживання в пошуку заробітку в містах та на промислових підприємствах.

Крім того, необхідність селянської реформи була зумовлена:

- посиленням селянського руху проти поміщиків (повстання чугуївських військових поселенців, "Київська козаччина", похід селян у Таврію за "землею та волею");

- усвідомленням верхівкою пануючого класу, що збереження кріпосницьких порядків сприяє відставанню Росії від розвинутих західноєвропейських країн.

У такій ситуації цар Олександр II визнав за краще звільнити селян "згори", ніж очікувати, коли селянська революція звільнить їх "знизу". Маніфест 1861 р. визначив загальні принципи аграрної реформи для Російської імперії, і скасовував кріпосне право.

Зміст реформи:

- Селяни і дворові люди ставали особисто незалежними, могли одружуватись без дозволу поміщика, віддавати дітей у навчальні заклади. Вони позбавилися позаекономічних форм примусу; мали право володіти рухомим та нерухомим майном, купувати й продавати його; торгувати, записуватись у цехи й гільдії, займатися підприємницькою діяльністю, продавати свою робочу силу. Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею, відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму робочої сили.

- За поміщиками зберігалося право власності на землю, у тому числі й на ту, яка перебувала в користуванні селян. Селяни зберігали право на користування земельними наділами із збереженням повинностей до повного викупу землі у поміщиків (формально 2, а фактично більше 10 років).

- Розмір викупних платежів перевищував ціну землі, яку одержали селяни. До 1906 р., коли було припинено стягнення викупних платежів, селяни виплатили казні три ринкові вартості одержаної землі.

- У ході реформи 1861 р. у селян Східної України відрізали близько 30% земель на користь поміщиків, внаслідок чого велика кількість селян залишилась без земельних наділів.

- зберігалась селянську общину, яка перетворювалася у найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю України було незначне поширення селянських общин. Так, у Лівобережній Україні общиною жили понад 30 %, а на Правобережжі – лише 20, тоді як у Росії понад 95 % селян. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж російських селян.

Реформи 1848 р. в Австрійській і 1861 р. уРосійській імперіях мали багато спільних рис:

- Вони здійснювалися під тиском народних мас, але за ініціативою та під керівництвом верхів.

- Метою економічних реформ було збереження панування поміщиків на основі зміцнення самодержавного апарату.

- Як наслідок, усі питання були розв’язані на користь поміщиків. Залишилася низка пережитків панщинно–кріпосницької системи господарства, реформи не зрівняли селян у громадянських правах з іншими верствами.

- Реформи 1848 та 1861 р. уможливили подальший розвиток капіталістичних відносин в Україні.

Внаслідок реформи у сфері землеволодінняу другій половині XIX ст. відбулисяпринципові зміни:

- докорінний перерозподіл земельної власності, внаслідок витіснення дворянського землеволодіння буржуазним відбувся перехід від становості до безстановості землеволодіння.

- високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були близько 3 тис. поміщиків.

- значно зросло орендне землекористування. Зростання товарності виробництва сприяло заміні відробіткової ренти на підприємницьку оренду.

- розвиток ринкових відносин в сільському господарстві перетворив землю на товар. На першому місці серед продавців були дворяни. Найшвидше цей процес відбувався на Півдні України, де кріпосницькі відносини були найменш поширені та успішно розвивалося капіталістичне зернове господарство.

Регіональні особливості:

На Лівобережжі, де абсолютна перевага належала дрібним поміщикам, дворянське землеволодіння через продаж скоротилося більше як на третину загальної площі. На Правобережній Україні торгівля землею не набула поширення, оскільки:

- тут ще до реформи 1861 р. успішно розвивалося поміщицьке підприємництво, тому після реформи поміщики цього регіону швидше перетворювались на капіталістів–аграріїв та промисловців і зберігали за собою землі;

- після поразки польського повстання 1863 р. царський уряд заборонив полякам і євреям купувати нерухоме майно, проте російським поміщикам став продавати на пільгових умовах і роздавати державні маєтки, а також землі, конфісковані у польських поміщиків, причетних до повстання. Внаслідок цього з 75% приватновласницьких земель Правобережжя полякам залишилося тільки 47%, а російське землеволодіння різко збільшилось. Тому загалом поміщицьке землеволодіння скоротилося на Правобережжі лише на 16,17%.

У пореформений період розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався двома шляхами, відомими під назвами прусського й американського. Прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні й лівобережні губернії України, де діяла відробіткова система. Правобережжя, завдяки розвитку цукрової промисловості, дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму – поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманої праці, а заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.

Продаж землі й зростання її вартості збільшилися після організації Селянського поземельного банку (1882 р.). Його основна функція – надання довгострокових позик селянам під заставу землі, яку вони викуповували у поміщиків, на умовах оплати 7,5–8,5 % розміру кредиту щорічно.

Фінансовий стан більшості поміщицьких маєтків погіршився. На початок XX ст. у банках було заставлено 75% приватновласницької, в основному поміщицької землі. Щоб сплатити борги, поміщики змушені були продавати землю. В Україні в 1863–1902 рр. було продано і куплено 25,6 млн. десятин землі. Якщо в 1862 р. частка селянського приватного землеволодіння становила лише 4%, то в 1906 р. – 29 %.

Реформа значно прискорила процес соціальної диференціації селянства. За сукупністю таких ознак, як наявність надільної, приватновласницької і орендної землі, робочої худоби, сільськогосподарських знарядь і використання найманої праці, селянські господарства пореформеної доби поділяються на три основні групи – заможні, середняцькі і бідняцькі.

Головним економічним наслідком аграрних реформ 1848–1861 рр. було створення передумов для капіталістичної еволюції сільського господарства.

3. Модернізація в Україні та епоха „великих реформ”

В 60–70–ті роки відбувається низка інших реформ, зокрема:

- земська реформа ( 1864 р.), відповідно до якої створювалися безстанові виборні органи місцевого самоврядування – земства. До них обиралися представники від землевласників, багатих купців та промисловців. Земства наймали земських лікарів, учителів, землевпорядників, на утримання яких установлювалися спеціальні податки з населення. У віданні земств були найрізноманітніші місцеві служби, будівництво та експлуатація доріг, пошта, народна освіта, охорона здоров’я, соціальний захист населення тощо.

- міська реформа, що визначає систему міського самоврядування;

- судова, за якою запроваджувався суд з участю присяжних засідателів та створювалася єдина система судових установ, виходячи з формальної рівності перед законом усіх соціальних груп населення.

- фінансова реформа, що передбачала досягнення більш ефективного розподілу фінансових ресурсів, подолання практики приписок, марнотратства та іншим зловживанням у сфері державних фінансів. У проекті В.О. Татаринова були докладно висвітлені головні принципи реорганізації державного контролю, що мав стати єдиною ревізійною інституцією з правом документальної перевірки всіх державних установ у центрі та на місцях. Чи не найбільшим здобутком фінансової реформи було проголошення принципу гласності бюджету. Вирішальну роль у здійсненні цього кроку відіграли зовнішні чинники – необхідність підвищення кредитоспроможності, або хоча б підтримка іміджу на міжнародному грошовому ринку, адже закордонні банки, до яких усе частіше доводилося звертатися царському уряду, хотіли бути обізнаними з його фінансовими справами. У грудні 1861 р. було прийнято спеціальне рішення і з 1862 р. розписи державних доходів і витрат почали публікуватися в російських і зарубіжних журналах.

Загалом, фінансова реформа 1862 р. і наступні перетворення в царині організації та контролю фінансової діяльності започаткували прогресивні зрушення в напрямку модернізації державних фінансів і, зокрема, бюджету, відповідно до вимог ринкового середовища. Разом з тим, реформа мала непослідовний характер, так як розпочавши організаційно-правову перебудову бюджетної справи, вона не змінила принципових основ формування й використання державних фінансових ресурсів, які визначаються характером держави. В умовах збереження самодержавства, становості оподаткування, домінування політичних, а не економічних засад у розподілі державних видатків, досягти бюджетної рівноваги та ефективності фінансової системи було неможливо.

Державний бюджет і фінансова політика в останній третині ХІХ ст. значною мірою визначалися новими явищами в розвитку економіки. Серед таких варто виокремити: виникнення великої машинної індустрії, створення акціонерних товариств та швидке збільшення їх частки у промисловому виробництві, зростання чисельності пролетаріату, розвиток ринкових відносин у сільському господарстві, створення розгалуженої мережі залізниць тощо. Формувалася фінансово-промислова олігархія, яка диктувала не лише політичні, а й суто фінансові рішення, зокрема в галузі бюджету. Як зазначав Д.І. Піхно, найбільші акціонерні товариства, завдяки своїй економічній силі, стали впливовим чинником «державного управління, здійснюючи тиск на уряд для досягнення цілей, які не узгоджуються із суспільним добробутом».

Значне зниження податкових надходжень на фоні щорічного зростання державних видатків неминуче призводило до збільшення бюджетних дефіцитів, а як наслідок – потребувало нових позик, або додаткової емісії кредитних білетів. На ці негативні тенденції у фінансовій сфері вказував М.Х. Бунге. Зокрема у своїй програмній записці «Про фінансове становище Росії» вчений зазначав: «Багато великих і найбільш важливих промислових підприємств існують тільки завдяки урядовій підтримці, залізничні товариства, за окремими винятками, ведуть своє господарство за рахунок державних коштів і входять поступово у неоплатні борги перед урядом». Періодом найбільш стрімкого технічного і промислового розвитку, що супроводжувався засновницькою гарячкою, біржовим ажіотажем і фінансовими спекуляціями, стали 1890–ті роки. Зростанню великої промисловості та нестримному збільшенню прибутків новопосталої фінансово-промислової олігархії сприяла бюджетна політика царського уряду. Серед фінансово-економічних заходів, що мали вирішальну роль у визначенні специфіки ринкових інститутів у вітчизняному підприємницькому середовищі, варто виокремити такі: по-перше, державні замовлення за вигідними для промисловців цінами; по-друге, протекціоністський митний тариф 1891 р.; по-третє, створення пільгових умов для притоку іноземного капіталу та привілеїв для зарубіжних підприємців. Фінансова політика в такий спосіб створювала найбільш сприятливі умови та найефективніший шлях для перерозподілу національного доходу через державний бюджет на користь верхівки фінансово-промислового капіталу під прикриттям великомасштабних проектів загальнонаціонального значення.

Практика використання державних коштів для сумнівних операцій на користь окремих осіб набула характеру системи за часів міністерської діяльності С.Ю. Вітте. Саме його звинувачував П.П. Мігулін: «Він увів у принцип безконтрольне розпоряджання коштами державного казначейства, що переводилися через державний банк, державні каси, державні залізниці та казенні замовлення в руки всіляких гешефтмахерів, які створювали російську промисловість за рахунок нібито іноземних капіталів». Таку діяльність уряду можна охарактеризувати як квазіпротекціонізм, тому що йшлося не про створення власної промисловості як основи розвитку економіки та забезпечення конкурентоспроможності на зовнішніх ринках, не про захист національних інтересів від зовнішніх конкурентів, а про сприяння збагаченню вузького кола осіб за рахунок нещадної експлуатації фінансових, природних і людських ресурсів країни. Характеризуючи тогочасну фінансову політику уряду П.Л. Кованько влучно зазначив: «Інтереси споживачів відступали на друге місце, а на перше висувались інтереси промисловців. І, на жаль, дійсно не раз було так, що допомога, надана промисловості, оберталась негайно на користь окремих груп промисловців і навіть на шкоду самій промисловості» [5, 446]. Наслідками бюджетної політики зазначеного періоду можна вважати слабкий розвиток вітчизняного машинобудування, низький рівень капіталізації доходів, зміцнення позицій іноземного капіталу в найважливіших галузях економіки, особливо у кредитно-банківській сфері та важкій індустрії. Незважаючи на величезний ресурсний і науково-технічний потенціал, у цей період остаточно закріпилася технологічна та фінансова залежність вітчизняного господарства від зовнішніх джерел розвитку, сформувалася так звана «наздоганяюча модель» економіки.

Важливе значення у товаризації виробництва на селі мала столипінська агарна реформа. Основний зміст указу 1910 р. полягав в утвердженні на селі приватної селянської власності, яка передбачала спадкове володіння, купівлю–продаж і заставу землі. Метою було формування міцних селянських господарств фермерського типу.

5. Особливості економічного розвитку українських земель на межі ХІХ –ХХ ст.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноросійських економічних тенденцій, водночас мала особливості.

1. Перетворення Півдня України на основну паливно–металургійну базу Російської імперії. З часу реформи 1861 р. видобуток кам’яного вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн пудів (майже 70 % усього видобутку Російської імперії); залізної руди – в 158 разів (210 млн пудів – більше половини загальноімперського видобутку), тоді як на Уралі лише в 4 рази. Наприкінці 90–х років Україна давала понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн пудів). Енергоозброєність кожного заводу Півдня була вищою в середньому в 42 рази, ніж на Уралі, що сприяло вищій (у 6 разів) продуктивності праці робітника–металурга.

2. Більш, швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії. Виробництво чавуну протягом 1870–1880 рр. збільшилося в Україні у 4 рази, прокату – в 7,7 раза, тоді як у Росії аналогічно на 25 і 139 %. Аналогічні процеси відбувалися і в інших галузях важкої індустрії України.

3. Високий рівень концентрації виробництва. У 1892 р. вісім найбільших шахт Донбасу видавали на–гора більше третини річного видобутку вугілля та антрациту краю. У 60–90–х роках при зменшенні загальної кількості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.

4. Значний вплив іноземного капіталу. У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя XIX ст. виникло 17 нових металургійних заводів. Більшість із них були побудовані на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (тепер Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський біля Кривого Рогу. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського – поблизу Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр’ївського – у Донбасі. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали займали ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. 25 % всіх зарубіжних інвестицій Російської імперії припадало на Україну. На цих заводах запроваджувалися новітні техніка та технології, використовували апробовані у передових країнах форми організації праці, велася підготовка кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. На багатьох заводах адміністративно–управлінський персонал, інженерно–технічні працівники, майстри і навіть частина кваліфікованих робітників були іноземцями. Капіталістам-іноземцям на початку XX ст. в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об’єднань, переважна більшість прибутків яких спливала за кордон.

5. Структурна та територіальна диспропорційність. За підтримки держави пріоритетне значення надавалося важкій індустрії, яка розвивалася темпами вдвічі швидшими порівняно з галузями легкої промисловості. Такий підхід призвів до серйозних деформацій структури економіки України – гіпертрофованого нарощення виробництва засобів виробництва за рахунок звуження виробництва предметів споживання. Ця тенденція в економіці України збереглася й у XX ст. Більше того, потужне нарощування промислового потенціалу та концентрація робочої сили в Подніпров’ї та Донбасі разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. До сьогодні така диспропорція в розміщенні продуктивних сил України становить складну проблему національної економіки.

6. Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії. Цей процес виявлявся у гіпертрофованому розвитку галузей великої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні розвитку частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна і т. ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав товарообмін. Лише 155 українських промислових підприємств виробляли готову продукцію, а решта давали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж українська сировина. Отже, нагромадження капіталу в Росії відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з Україною. Регулювання цін за перевезення вантажів залізницями було таким, що було вигідніше вивозити продукцію поза межі України, ніж доставляти її на власній території. До речі, гужові дороги тут на той час набули слави найгірших у Європі.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної державно–кредитної системи. У 1860 р. уряд Росії ліквідував старі дореформені банки і створив якісно новий Державний банк, на який покладалося завдання зміцнення грошової і кредитної систем. В Україні функціонувало три контори Державного банку – в Києві, Харкові й Одесі та 24 його відділення в інших містах, що здійснювали кредитування торгівлі, промисловості й сільського господарства. У 1897 р. банку було надано право самостійно здійснювати емісію грошей.

У 60–70–х роках формується мережа комерційних банків. У Росії перший акціонерний Комерційний банк було засновано в Петербурзі в 1864 р. У 1868 р. засновано Київський приватний комерційний банк і Харківський торговельний банк, у 1871 р. – Київський промисловий, у 1872 р. – Катеринославський комерційний з філіями у Полтаві та інші великі банки. У 1873 р. в Україні діяло 10 акціонерних комерційних банків, які використовували свої засоби як позичковий капітал і надання позик під цінні папери або заставу товарів. Діяльність їх характеризувалась розширенням операцій, викликаних великим попитом на кредити в умовах буму залізничного будівництва. Проте 1871 р. став для багатьох із банків роком великих збитків, низьких дивідендів і великих списань безнадійних боргів, спричинених частковими банкрутствами. Потрібен був час, щоб акціонерні комерційні банки знову зайняли належне місце у фінансово–кредитній системі.

80–ті роки позначені створенням нових державних земельних банків: Селянського (1882) і Дворянського (1885). Державний Селянський банк перебував у підпорядкуванні Міністерства фінансів і мав 9 філій в Україні. Його основна функція – надання довгострокових позик селянам під заставу землі, яку вони викуповували у поміщиків, на умовах оплати 7,5–8,5 % розміру кредиту щорічно. Державний Дворянський банк мав в Україні 7 філій, які надавали довгострокові позики потомственим дворянам-землевласникам.

Зупинення падіння курсу рубля і зміцнення національної валюти мало важливе значення для розвитку економіки. З цією метою у травні 1895 р. Державна рада своєю постановою відновила дозвіл на угоди у золотій валюті (заборонені наприкінці 1863 р.), а міністру фінансів надала право дозволяти приймання золотих монет при сплаті податків, а також встановлювати і змінювати курс золотої монети за платежами до казни. Після затвердження царем постанова набрала сили закону, що фактично означало офіційне визнання золота як грошей. У січні 1897 р. Державна рада прийняла закон "Про карбування й випуск у обіг золотих грошей", за яким дозволявся вільний обмін паперових кредитних рублів на золото за фактичним курсом. Монети з чистого золота карбувалися вартістю 5, 10, 15 рублів (імперіали). Встановлювався фіксований курс кредитного рубля: 7 руб. 40 коп. за золотий півімперіал номіналом 9 рублів. Один рубль прирівнювався до 0,77 г золота. У "миколаївській десятці" чистого золота було 7,7 г (золотий паритет основних у той час валют був такий: 1 долар – 1,5 г, 1 фунт стерлінгів – 7,8 г, 1 франк – 0,29 г, 1 марка – 0,35 г). Державний банк мав виключне право емісії банкнот, які забезпечувались державним золотим запасом і обмінювались на золото, як і в провідних країнах світу. Це значно зміцнило фінансово–кредитну систему країни, що сприяло розвитку економіки, розширенню торгівлі і посиленню зовнішньоекономічних зв’язків.

Велике значення в індустріалізації України мала протекціоністська політика російського уряду. Порівняно з 1868 р. у 1891 р. мита на чавун збільшились у 10 разів, на гас – у 3, рейки – 4,5, машини – у 8, паровози – у 4, на бавовняні тканини – у 2 рази. Частка мита у вартості товару у 1868 р. становила 17,6 %, а у 1891 р. – 33 % вартості вивозу. Для порівняння: в Італії цей показник становив 18 %, у Франції – 9, у Німеччині – 8, у США – 30 %. І лише у Бразилії він був вищим і становив 40 %.

Високі митні збори на імпортовані іноземні товари відкривали внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку. Водночас така політика сприяла імпорту не товарів, а капіталів.

Подібні тенденції спостерігалися і на початку XX ст. За рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Україна не лише домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. Продукція лише п’яти найбільших заводів–гігантів Півдня України (Юзівського, Дніпровського, Олександрівського, Петровського, Донецько-Юр’ївського) становила понад 45 % загального промислового виробництва, зокрема, майже 25 % загальноросійського чавуну. На початку XX ст. кількість цукрових заводів зменшилася з 247 до 153 (зі збільшенням загальної кількості робітників з 38 тис. до 78 тис). Виробництво цукру на них зросло в 14 разів: з 1,6 до 23 млн пудів (84 % виробництва всієї Російської імперії). Щоб не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукрозаводчики України 1887 р. у Києві об’єдналися в цукровий синдикат – перше в Російській імперії капіталістичне монопольне об’єднання. Вже через 5 років у його підпорядкуванні перебувало понад 90 % усіх цукрових заводів України.

У цілому на великих підприємствах в Україні працювало понад 44 % усіх робітників, тоді як у США – лише 33 %.

Формування внутрішнього ринку

На початку XX ст. прогресувала тенденція нерівномірності розвитку регіонів України. Найбільш відсталим регіоном, де зберігалися пережитки кріпацтва, залишалося Лівобережжя. У цей же період сформувалася певна спеціалізація промислових регіонів України. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової промисловості. Ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення, а частка промисловості України в загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2 %.

У 1913 р. тут вироблялося 69 % загальноросійської продукції чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. На Україну в цей час припадало 20,2 % усієї продукції машинобудування (65 підприємств сільськогосподарського машинобудування давали майже 70% загальноімперського виробництва сільськогосподарських знарядь) та металургійної промисловості Росії. Продовжувалось підпорядкування української промисловості імперському центру. У 1913 р. на українську промисловість припадало 70 % видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Це певною мірою визначало характер розвитку економіки України в цілому: вона залишалася сільськогосподарським районом імперії, де в селах проживало 80 % населення.

Важливу роль у завершенні формування внутрішнього ринку і зростання капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. На території України першу залізницю Львів – Перемишль було прокладено в 1861 р. До 1900 р. довжина залізничної колії в Україні становила 8417 км. Харківський і Луганський паровозобудівні заводи, що виникли наприкінці XIX ст., до 1900 р. випустили 233 паровози. Зростання промислового виробництва і розвиток мережі залізниць сприяли розширенню стаціонарної торгівлі, яка з 80–х років стала переважати. Ярмарки і базари поступаються місцем стаціонарній роздрібній мережі – крамничній і магазинній торгівлі. Кількість стаціонарних торгових установ збільшилася з 33,2 тис. у 1861 р. до 87 тис. у 1900 р. Зростала роль товарних бірж.

Отже, на початку XX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни в економічній сфері. Перетворення в аграрному секторі сприяли високому рівню концентрації землі, докорінному перерозподілу земельної власності (від становості до безстановості), застосуванню техніки, використанню вільнонайманої праці, поліпшенню структури посівів тощо. Ці зміни дали Україні можливість перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60–80–х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, розпочалась індустріалізація економіки України. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно–металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидким порівняно із загальноімперським темпом зростання, високим рівнем концентрації виробництва, значним впливом іноземного капіталу, структурною та територіальною диспропорційністю тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства.

У пореформений період в Україні завершивс я промисловий переворот, який характеризувався зміною мануфактурних підприємств із застосуванням ручної праці фабриками і заводами, обладнаними паровими двигунами.

Частина мануфактур переростала у фабрики і заводи. Розвиток фабрично–заводської промисловості, розширення залізниць, попит на мінеральне паливо сприяли зростанню вугільної промисловості Донбасу. Вугільна промисловість була найбільш концентрованою галуззю.

Розвиток ринкових відносин стримувала нерозвинутість кредитної системи. У 60–х – 70–х роках XIX ст. розгортається так звана «засновницька лихоманка». Бурхливий розвиток промисловості та залізничного будівництва вимагав великих коштів, яких не могло бути в окремих підприємців, що сприяло розвитку акціонерного капіталу, друга хвиля «засновницької лихоманки» припадає на 90–ті роки, коли економіка переживає найбільше піднесення. На відміну від першого етапу, коли капітал спрямовувався в основному в залізничне будівництво, у 90–ті роки він здебільшого вкладається в промисловість. З’являється й мережа приватних банків, хоча роль українських банків, підпорядкованих столичним, була незначною.

Збільшення числа нових підприємств супроводжувалося посиленням концентрації виробництва, зрощуванням промислового капіталу з банківським і утворенням фінансового капіталу, виникненням численних монополістичних об’єднань.

Монополізація. Перші монополістичні об’єднання виникли наприкінці XIX ст. Одним з таких об’єднань був цукровий синдикат (1887р.).

Іноземний капітал. Велике значення в індустріалізації України мала протекціоністська політика російського уряду. Високі митні збори на імпортовані іноземні товари відкривали внутрішній ринок для вітчизняної промисловості та сприяли її розвитку. Водночас така політика сприяла імпорту не товарів, а капіталів.

Проте слід зазначити, що модернізація народного господарства українських земель, мала наздоганяючий характер. В основу такої моделі покладено принцип втілення передових технологій та економічних механізмів не шляхом еволюції національної економіки, а, як правило, під тиском зовнішніх факторів, що загрожують втратою позицій на міжнародній арені державі–аутсайдеру.

Характерні риси наздоганяючої моделі економіки такі:

- втілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції, а через зовнішню силову модернізацію;

- вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

- пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки;

- збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельне існування нового, що набирає силу, укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку і повністю не вичерпали своїх можливостей;

- порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Особливістю наздоганяючої моделі є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Це призвело до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Дата добавления: 2014-01-07