Суб’єкт управлінських відносин

Об’єкт і суб’єкт управлінських відносин. Вивчення цілісних управлінських систем показало, що будь-яка з них складається з двох підсистем – керуючої, тобто тієї, яка управ­ляє, і керованої, тобто тієї, яка піддається управлінню, відчуває на собі дію (вплив) керуючої підсистеми.

Керуючу підсистему прийнято визначати як суб’єкт управління, тобто як те, що управляє, а керовану – як його об’єкт, тобто те, чим управляють. Звідси випливає, що керуюча підсистема (суб’єкт) управ­ляє керованою (об’єктом). Керівництво (або управління) об’єктом здійснюється за допомогою керуючого впливу, який виходить від суб’єкта. Керуючий вплив – це ще один неодмінний і обов’язків (присутній завжди) компонент управління. Без нього не може бути ні управлінської системи, ні управління як такого. Саме в керуючому впливі суб’єкта на об'єкт і закладена сутність управлінської діяльності, смисл і зміст взаємодії її компонентів (насамперед суб’єкта і об’єкта).

При досліджені управлінських відносин та їх практичному застосу­ванні в реальному повсякденному суспільному житті дуже важливим є суб’єкт і об’єкт цих відносин. Адже, не знаючи відносин між ними, вибудувати систему, яка б задовольняла як державу, так і соціум, практично неможливо. При цьому, ми маємо усвідомлювати, що суб’єкт і об’єкт – це дві взаємозалежні (активна – суб’єкт і пасивна – об’єкт) сторони взаємодії. Суб’єкт виступає переважно як джерело і носій активності, а об’єкт – як те, на що чи на кого та активність спрямована. Так, соціальний суб’єкт, в якості якого може виступати особа або людсь­ка спільність, є носієм практичної і духовної діяльності, спрямованої як на об’єкт перетворення чи пізнання, так і на самого себе.

Управлінська система функціонує завдяки тому, що суб’єкт управління впливає на його об’єкт. Внаслідок цього об’єкт певною мірою змінюється, набуває нових якостей та організаційних особливостей. Головною визначальною ознакою змін (набутих об’єктом нових якос­тей та організаційних особливостей) є те, що вони відповідають потре­бам, інтересам і бажанням суб’єкта. Суб’єкт прагне до змін в об’єкті, які йому вигідні, корисні, відповідають цілям, завданням та уявлен­ням про те, як має бути організований і як повинен функціонувати об’єкт. Тому керуючий вплив виступає як цілеспрямований та органі­зуючий фактор.

Такий вплив містить комплекс керуючих команд, які виробляють­ся, формуються і видаються суб’єктом. Об’єкт ці команди сприймає, "осмислює" і реалізує на практиці. Отже, керуючий вплив, виконуючи призначення і згідно зі своїм характером забезпечує підпорядкуван­ня та підвладність об'єкта суб’єкту.

Для формування керуючих команд суб’єкт потребує інформації про те, правильно чи неправильно "зрозумів" об’єкт його попередні ко­манди, наскільки точно їх виконано, чи достатнім від них одержано ефект. Тому суб’єкт діагностує, досліджує, вивчає стан об’єкта, тобто встановлює і підтримує так звані зворотні зв’язки.

Зворотні зв’язки – це ще один компонент управлінської системи. Інформація, що є наслідком зворотних зв’язків, є підставою для оцінки суб'єктом стану об’єкта, коригування суб’єктом своїх дій, вироблен­ня нових команд, тобто для формування чергового імпульсу керуючого впливу на об’єкт.

Якщо говорити більш детально про суб’єкти управління, то ними є всі ті особи, які є носіями предметно-практичної управлінської діяль­ності й пізнання в даній сфері, які приймають рішення і несуть відпо­відальність за їх прийняття, володіють певною повнотою державно-владних (управлінських) повноважень.

В ролі суб’єктів управлінських відносин виступають, як правило, суспільство загалом, держава в цілому та органи державної влади та місцевого самоврядування, політичні партії та об’єднання, соціальні групи та, звичайно, окремі особи. (Можна сказати, що і в інших випад­ках суб’єктом є певна людина в особі, наприклад, органів державного управління, що приймає конкретне рішення з питань гуманітарної політики).

В політології, крім того, існує ще поділ на дві групи: інституційні суб’єкти – держава, політичні партії, рухи; та не інституційні – політичні еліти, бюрократія, політична опозиція, групи тиску, політичні лідери.

Безперечно, найбільшим, хоч не завжди і найвпливовішим, суб’єктом управлінських відносин в країні є народ. Звичайно, для даного суб’єкта управлінська діяльність не є професійною, але участь в управ­лінні (хоча би шляхом формування певних органів влади) – умова його існування. До того ж треба відзначити, що держава та її органи влади приймають рішення саме від імені народу.

З правової точки зору суб’єктами державних управлінських відно­син є органи влади. Так, наприклад, Верховна Рада визначає засади державної політики, Кабінет Міністрів – здійснює державну політику в країні для чого в його складі створені відповідні структурні підроз­діли – міністерства та державні комітети, а в регіонах виконання відпо­відних завдань покладено на місцеві державні адміністрації, які мають при цьому співпрацювати з органами місцевого самоврядування.

Особливе місце у вироблені та здійснені державної гуманітарної політики займає Президент України. Адже він є главою держави, га­рантом Конституції і саме від нього залежить, у вирішальній мірі, суть тих заходів, які проводить держава в сфері гуманітарного розвитку.

Для успішного здійснення державної політики слід чітко розуміти, які є основні об’єкти її впливу. Традиційно до них відносять: економіку, оборону, екологію, політику, освіту, культуру, науку, охорону здоров’я, соціальний захист та зайнятість, проблеми молоді, міжнаціональні та релігійні відносини, засоби інформації тощо.

Важливість питань розвитку і вдосконалення управлінських відно­син в державі не підлягає сумніву, адже в результаті взаємодії особи, суспільства і держави, яка виявляється з одного боку у спрямова­ності на людину, покращенні умов її життя, а з другого боку – на залу­чення людини до державотворчих процесів, а в більш широкому ро­зумінні – до світового співробітництва і розвитку виконується головне завдання державної політики – створення умов для задоволення усіх потреб людини, всебічного розвитку творчого, освітнього, наукового, культурного потенціалу кожної особистості й суспільства в цілому, послідовній інтелектуалізації як головного резерву прогресу, збагачення та піднесення духовності.

Ефективність діяльності суб’єктів управлінських відносин: критерії і показники. Управлінська праця відноситься до найбільш складних видів людсь­кої діяльності, і її оцінка не завжди може бути зроблена прямим шля­хом через відсутність формалізованих результатів, кількісної оцінки окремих видів виконуваної роботи. Тому для виміру її ефективності часто застосовуються непрямі методи.

На практиці при оцінці ефективності праці працівників управління широко застосовується категорія "економічна ефективність управлінсь­кої праці".

Критерієм оцінки ефективності праці працівників апарату управлін­ня є також соціальна ефективність, що через відсутність кількісних вимірників визначається головним чином якісними показниками. Критерій же економічної ефективності управлінської праці дає можливість кількісно вимірювати ефективність праці в апараті управління. Тому він знайшов більше практичне застосування.

Для визначення ефективності праці управлінського персоналу не­обхідно встановити критерії і показники, за якими проводиться оцінка. Під критеріями розуміють найбільш загальну кількісну характеристи­ку результатів управлінської праці. Окремі результати діяльності апа­рату управління є показниками управлінської праці. Вони носять підлег­лий характер стосовно критерію і є основою при його визначенні. Таким чином, сукупність показників праці і буде виражати критерій оцінки.

Для визначення економічної ефективності управлінської праці використовуються різні способи: показники роботи підприємства, органі­зації; функціонування управлінського персоналу; обсяг переданої інформації; якість і швидкість прийнятих рішень; виконання функцій управлінських ланок.

До показників, що характеризують працю в сфері управління, відно­сяться: зниження трудомісткості обробки управлінської інформації; скорочення управлінського персоналу, термінів обробки інформації; скорочення втрат робочого часу управлінського персоналу за раху­нок поліпшення організації праці, механізації й автоматизації трудо­містких операцій у сфері управління. Це показники, які кількісно ви­мірюються. Такі показники в сфері управління, як підвищення кваліфі­кації управлінського персоналу, якості роботи, поліпшення умов праці, обґрунтованість управлінських рішень, культура управління й інші, не вимірюються взагалі чи вимірюються неповно.

В результаті вдосконалення системи управління підприємства ді­стають економічний і соціальний ефект: збільшується обсяг і підви­щується товарність виробництва, забезпечується ритмічна робота підприємств, досягається економія живої і уречевленої праці, підвищується якість продукції, полегшується і змінюється характер праці, зростає задоволеність працею, скорочується плинність кадрів. Проте не всі елементи економічного і соціального ефекту мають кількісний вираз. Це ускладнює оцінку ефективності управління. При цьому слід враховувати не тільки кількісні, а й якісні показники.

Хоча управлінська праця належить до продуктивної, але вона без­посередньо не створює певних матеріальних цінностей і бере участь у процесі виробництва опосередковано, забезпечуючи своєчасне і якісне виконання технологічний операцій. Тому правомірно визнача­ти вплив певних змін в управлінні на кінцеві результати виробничо-фінансової діяльності підприємств. Тільки працю обмеженої кількості працівників у сфері управління можна оцінити за безпосередніми результатами їх роботи (облікові працівники, друкарки тощо).

Ефективність – це оціночний критерій діяльності колективу праців­ників у будь-якій сфері, включаючи управління. Тому забезпечення високої ефективності управління є складовою частиною загальної про­блеми підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва. Визначають її на основі загальних методологічних прин­ципів, прийнятих в економіці.

Існують різні підходи до визначення ефективності управління.

Розраховують синтетичні показники ефективності управління (ко­ефіцієнт оперативності, надійності тощо).

Фактичні дані порівнюють з нормативними, плановими або з по­казниками за попередні роки (нормативи чисельності апарату управ­ління, продуктивність, економічність управління тощо).

Застосовують якісну оцінку ефективності за допомогою експертів.

Застосовують емпіричні формули для розрахунку показників, що характеризують ефективність управління.

При визначенні ефективності управління обчислюють абсолютну і порівняну ефективність витрат на управління. Абсолютна ефективність виражається загальною величиною ефекту, одержаного в результаті здійснення заходів удосконалення системи управління виробництвом. Порівняльна ефективність показує, наскільки один варіант ефективні­ший за інший, проектований або діючий.

Залежно від характеру розроблених заходів об’єктом оцінки ефек­тивності управління можуть бути: управління в цілому (система, орган­ізація, методи), його структура, рівень використання управлінської праці, ефективність роботи кожного структурного підрозділу.

Для оцінки ефективності управління використовують трудові, вартісні, інформаційні, технічні (технологічні) показники. Найбільш загальні із них – оперативність роботи апарату управління, надійність і оптимальність систем управління.

Оперативність роботи апарату управління відображає своєчасність використання постанов, наказів і розпоряджень вищестоящих органі­зацій, керівників і головних спеціалістів організації.

Надійність системи управління виявляється у безпосередньому її функціонуванні, яке забезпечує досягнення цілей організації. Показ­ники надійності системи такі: безвідмовність (безперервне збереженні працездатності), готовність (ефективне збереження працездатності), відновлюваність (швидке усунення збоїв у роботі і відтворення здат­ності функціонувати у заданому режимі).

На практиці висока надійність управлінської системи організації забезпечується науково обґрунтованою структурою управління та інформаційної системи, раціональною технологією процесів управлін­ня, правильним підбором і розстановкою кадрів, ефективним стилем управління тощо.

Оптимальність системи управління характеризується рівнем зас­тосування сучасних економіко-математичних методів для розробки управлінських рішень, обґрунтованістю співвідношення централізації і децентралізації управління, керованістю організації та ін. Керованість організації або структурного підрозділу показує рівень забезпечення заданої організаційної стійкості організації і своєчасність переведення її з одного кількісного (якісного) стану в інший, що відповідає постав­леній меті.

Коефіцієнт ефективності управління відображає ступінь викорис­тання потенціальних можливостей організацій:

Ефективність організації управління можна оцінити за іншими за­гальними показниками, які характеризують стан системи управління в організації:

а) коефіцієнтом якості використання управлінських робіт;

б) коефіцієнтом стабільності кадрів;

в) коефіцієнтом, що характеризує співвідношення між темпами
зростання обсягу виробництва і витратами на управління.

На сучасній стадії суспільного розвитку особлива увага приділяєть­ся ефективності та культурі державного управління. Ефективність дер­жавного управління є одним з основних показників його досконалості, що визначається за допомогою зіставлення результатів державно-управлінської діяльності та затратних ресурсів для їх досягнення. Куль­тура державного управління взагалі відображає досягнутий рівень управлінської діяльності в процесі державного управління, конкретні форми взаємодії людей та організацій у процесі здійснення держав­но-управлінських відносин, зокрема методи і стиль державно-управл­інської діяльності.

Дата добавления: 2014-01-07