Почнемо з атмосфери, яка склалася в суспільстві навколо нас з вами

Вона є дикунською. Але давайте будемо чесними – провина за це і відповідальність лежить не лише на державі, чиновнику, інвесторі, але й на нас з вами, на наших читачах, і НЕчитачах.

Був період з 1995 по 2004 рік – коли з одного боку ходили якісь люди із девізом «Із задоволенням витратимо ваші гроші, зробимо вам газетку», а у медіа-інвесторів укріплювався стереотип, що «газетку» може зробити будь-хто. Наслідки будемо розхлебтувати довго.

Журналістика – як медицина, чи то сільське господарство – завжди на видноті. Ледве не кожна людина береться обговорювати, радити, всі знають, як треба. Зарадити цьому не можна. А тут ще так «неприємність» випала нашому поколінню - від середини 1990-х р галузь переживає небачені за всі 400 років свого існування трансформації. Змінюється сам спосіб сприйняття продукту аудиторією, змінилися засоби нашого спілкування з аудиторією, його розклад тощо. Як завжди це буває при глобальних змінах – вони відбуваються швидше, ніж людство здатне сформулювати своє ставлення до них. Звідси – поверховість оцінок і її численні діти – стереотипи.

Наприклад, модна балачка №1: професійна журналістика помирає. Все замінить «народна журналістика», яка поширюватиметься через соціальні мережі в інтернеті. Люди будуть самі щось писати, знімати. Необхідності в газетах і телеканалах більше не буде. Але ж даруйте, цими ілюзіями уже перехворіли ключові країни світу. Там, до речі, вклалися в народну журналістику по-серйозному, грошима, а не словами, не так, як це звикли робити у нас.

Були серйозні інвестиції. І що виявилось? Із 100 повідомлень народної журналістики 95 - присвячені красивим світанкам. І це ще не означає, що решту 5 варто публікувати. І не можливо цих людей масово навчити елементарному: Що? Де? Коли? І тому професійна журналістика не помре, і нікуди від неї світ не дінеться. Тим більше в наш час, коли ЗМІ стало практично все: від банку до мережі магазинів. Усі ці ресурси потребують про-фе-сі-о-на-лів. Бо інформацію треба вміти збирати. Відсіювати непотрібне треба вміти. Забезпечити подачу інформацію треба вміти. І вчитися всьому цьому треба. Отже, із професією не прощаємося. Скоро ці балачки скінчаться.

Інша річ, що українська журналістика переживає надскладний етап – з одного боку, вона зовсім недавно почала розвиватися з уламку провінційної радянської журналістики, вона не мала кадрів для цілих секторів ринку, не мала і відповідних традицій.

Я не хочу сказати, що все погано. Змін є, вони позитивні і колосальні. Дуже просунулася українська тележурналістика, є успіхи в інтернеті, інформаційні агентства зробили колосальний крок уперед. Але й негативні наслідки так швидко не подолаєш, вони відчуваються й досі.

Насамперед – слабка редакторська школа. Через це у нас дуже одноманітний ринок ЗМІ. Подивіться, як схожі наші газети, тижневики, ілюстровані журнали. Бо всі мавпують з лідерів, а ті, в свою чергу, мавпують із закордонних зразків. Ні, це природно, засвоювати чужий досвід необхідно, але справжній клас приходить одночасно з власними ідеями. А з цим – проблеми. Бо школа слабка, традиція – провінційна. І тут, повірте, влада ні при чому.

Інша річ економічні чинники, які обтяжують нашу роботу. Назвемо речі своїми іменами – вони близькі до катастрофічних. Не думаю, що це непоправна ситуація, але наразі вона така. ЗМІ, особливо центральні, розраховані на загальнодержавну аудиторію, які не відповідатимуть своєму статусу без належного рівня контенту, практично не можуть вийти на рівень економічної доцільності. Бо класний контент і широке розповсюдження – це багато людей, адекватні зарплати тощо.

А чому в нас настільки катастрофічно скоротилися мережі дистрибуції? А чому ті, що залишились, дозволяють собі такі «коники»? Я починав отримувати редакторський досвід у часи, коли Союздрук у Києві приймав тиражі до 5 години ранку. І брав 25% торгової націнки. Потім почали приймати до 3 години, а відсоток став 40. Потім до 1 години, до пів на першу. Відсоток – 45-47. Останнім часом, минулого-позаминулого року, дійшло до 60%. Дедлайн 23-30, 23-40. При цьому вони вигадали таке: братимуть гроші ще за сортування і доставку. Даруйте, а за що ж ви берете 60%?!

Наш папір – найдорожчий в світі. Рекламний ринок – катастрофічно малий. На два порядки менший ніж у Росії чи Польщі. У Польщі газета, яка має 5-6 місце в рейтингу, продає шпальту реклами без знижок за $40 тис. А у нас за тисячу попробуйте продати. Демпінгує телебачення, забирає в газет рекламні заробітки.

Я знаю колег у регіонах, які й за цієї ситуації примудряються працювати в плюс. Але повторюю, переважна більшість центральних ЗМІ, які покликані створювати інформаційний простір держави, є дотаційними, або жевріють близько нуля, не маючи можливості забезпечити собі, ані належного рівня впливовості, ані тиражів, ані розвитку. І через це дуже потерпають у ставленні до себе з боку тієї ж влади.

Був романтичний період кінця 1980-початку 1990-х років. Журналісти ходили в сяйві слави, вони знімали заборони, це надавало їм особливого флеру. Ті часи минули давно. Тепер до журналістів та редакторів в Україні є дві оцінки і два способи ставлення: або зневага (якщо нашим колегам доводиться слухняно виконувати забаганки власників чи влади) або ненависть і страх – якщо йдеться про тих наших колег, які мають певні принципи і яких не можна загнати в це гетто. Нічого робочого, яке було б посередині, на сьогодні нема у ставленні влади і суспільства до нас із вами. Наше завдання – змінити цю ситуацію своєю працею.

Дата добавления: 2014-01-07