Голод 1921–1923 рр. Утворення СРСР

Найкраще залежний статус України проілюстрували події, пов’язані з голодом 1921 – 1923 рр. Голод був спричинений посухою, післявоєнною розрухою та більшовицькою політикою реквізицій зерна у селянства. Найбільше постраждало населення Поволжя і центральних районів Росії. Ті ж самі чинники діяли і в Україні, проте, з суттєвою різницею – місцеве селянство мало більші запаси хліба. Це дозволило б уникнути голоду в південних українських губерніях, якби не розпорядження Кремля відправляти український хліб до Росії. Представники Американської адміністрації допомоги (American Relief Administration) голодуючим дивувалися, чому поїзди з продовольством із Києва та Полтави відправляють за сотні миль у Поволжя, замість того, щоб відправити їх у сусідні Одесу чи Миколаїв, де також лютував голод. Більшовики не зупинялися перед тим, щоби реквізувати хліб в охоплених голодом українських губерніях. Московське керівництво прагнуло загасити вогнища голоду передовсім у Росії, зовсім не дбаючи про те, що відбувається в Україні. Голод в Україні приховувався від загальноросійської та світової громадськості. Американській адміністрації допомоги дозволили діяти в українських губерніях лише у квітні 1922 р., аж у самий розпал голоду. Голод 1921–1923 рр. коштував Україні, за приблизними оцінками, до 1,5–2 млн. жертв – це була та ціна, яку сплатила УСРР за те, що не стала самостійною державою.

30 грудня 1922 р. у Москві І з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Радянський Союз як об’єднання незалежних держав за умови існування єдиної унітарної правлячої партії був фікцією. Реальний статус республіканських компартій залишився на рівні обласних організацій РКП(б). Будь-яке рішення, прийняте Центральним комітетом партії у Кремлі, мало зобов’язальний характер для кожної республіки. Та все ж таки збереження за Україною статусу бодай навіть формальної, але окремої державної одиниці мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали те, чого довгі роки позбавляла їх Російська імперія: окрему адміністрацію, територію, державні та громадські структури – основи для майбутньої територіальної самостійності України.

Утворення СРСР не применшило гостроти національного питання. Так, на 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у Союзі, українське населення становило 31 млн. (або 44%). Але ці цифри перебували у різкій невідповідності до частки українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії (більшовиків) України (КП(б)У) українці складали лише 19%, а в квітні 1922 р. – 23,3%; натомість частка росіян та євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6% (для порівняння – українці становили близько 80% населення УСРР). Тільки 11% особового складу КП(б)У вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею і того менше – усього 2%. Подібне становище склалося й у інших республіках Радянського Союзу.

Москва мала намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління у республіках представників неросійських національностей. Таким чином вона хотіла розширити соціальну базу свого режиму. У 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації».

4.Політика «українізації»

Одним з головних напрямів «українізації» стало розширення сфери вживання української мови у державному житті. З серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не склав відповідного іспиту, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов’язкове вживання української мови у державному діловодстві, а 1927 р. перший секретар КП(б)У Лазар Каганович оголосив, що вся партійна документація вестиметься українською мовою. Паралельно зростала кількість українців у партійно-державному апараті. У 1923 р. їхня частка становила 25-35%, у 1926–1927 рр. – уже 52–54%.

За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним з найголовніших наслідків «українізації» було витворення нових українських державно-партійних, господарських та культурних еліт. Їхній кістяк складали так звані національні комуністи. Вони виступали керівними кадрами політики «українізації», а армія виконавців рекрутувалася переважно з української інтелігенції. Значна частина її брала участь у національно-визвольних змаганнях і відзначалась антибільшовицькими настроями. Однак вона компенсувала свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю.

Окрему групу серед представників національної еліти становили українські емігранти з Берліна, Відня, Праги та Парижа, які також повірили у серйозність курсу держави на «українізацію». 1923 р. Юрій Тютюнник, герой Зимового походу, повернувся в Радянську Україну і надрукував відкритого листа, закликаючи своїх співвітчизників в еміграції наслідувати його приклад. У 1924 р. до УРСР повернувся Михайло Грушевський. Слідом за Грушевським в Україну вирушила значна кількість емігрантів, насамперед представників українських лівих партій.

Найбільший вплив «українізація» справила на розвиток національної освіти. Вона збігалась у часі із розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним із головних напрямів якої була ліквідація неписьменності. У 1925 р. було запроваджене для дітей обов’язкове чотирикласне, а в 1931 р. – семикласне навчання. Якщо до революції 1917 р. в Україні взагалі не було українських шкіл, то наприкінці 1920-х рр. 97% українських дітей навчалися рідною мовою (цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади). Частка вищих навчальних закладів з українською мовою викладання зросла з 19,5% у 1923 р. до 69% у 1929 р. Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з безпрецедентним розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Центром наукової діяльності стала створена ще за часів П. Скоропадського Всеукраїнська академія наук (ВУАН).

Різко збільшилася кількість української преси. На 1933 р. вона становила 89% усього тиражу газет у республіці. Виникли україномовні стаціонарні театри. У 1931 р. вони складали три чверті всіх театрів в Україні. На українській сцені йшли п’єси не лише з національного репертуару, а й світова класика у перекладі на українську мову.

Наслідки «українізації» виходили за межі виключно культурної й наукової сфери. Вона викликала серйозні зміни у соціальній і національній структурі суспільства. Наявність розвинутої україномовної інфраструктури (школи, інститути, преса, театри) спинила процес русифікації населення у великих містах Сходу і Півдня України. Вперше в українській історії українці становили більше половини (55% у 1926 р.) робітничого класу. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

Все це створювало умови для переростання українською політичною нацією рамок національної етнічної спільноти. Адже захищати українські інтереси бралися не лише етнічні українці, а й представники інших національностей, що проживали на території України. Жодна з республіканських версій «коренізації» не зайшла так далеко, як українська. За десять років «українізації» (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну, урбанізовану і сконсолідовану націю – тобто набрали всіх тих характеристик, яких їм так бракувало під час революції 1917–1920 рр. Вони вступали у ХХ ст. як модерна нація. Відтепер можна було відчувати себе сучасною людиною, робити партійну, державну, наукову та іншу кар’єру, не боячись втратити національної ідентичності.

«Українізація» підірвала рівновагу сил, що склалася на початку 1920-х рр. між комуністичним режимом і українським національним рухом. Перехід частини комуністів на національні позиції, витворення українського пролетаріату, збільшення частки українського населення та активна освітня культурна й наукова діяльність старої та молодої української еліти створювали серйозну загрозу контролю центру над УСРР.

Центр так довго міг дивитися крізь пальці на стан справ в Україні, допоки він був зайнятий внутрішньопартійною боротьбою у Кремлі після смерті В. Леніна. З кінця ж 1920-х рр., після розгрому різноманітних «ухилів» і «опозицій» у Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків) (ВКП(б) – так стала називатися РКП(б)) та остаточного укріплення Йосифа Сталіна при владі, накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, що фактично означала повернення до методів «воєнного комунізму» і масового революційного терору.

Дата добавления: 2014-01-07