Загальна характеристика соціального страхування на випадок безробіття

Тема: ЗАГАЛЬНООБОВ'ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ НА ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ

Контрольні запитання

1. Організація життєзабезпечення населення в екстремальних умовах

2. Організація інформації населення у разі виникнення НС

3. Евакуація населення

Проблеми забезпечення повної зайнятості в державі і боротьби з безробіттям належать до найбільш складних і таких, що важко розв'язуються. Ці проблеми мають місце у всіх державах світу, у тому числі й тих, які належать до розвинутих країн із ринковою економікою. Економісти виділяють природне безробіття (безробіття як природний продукт економічного розвитку), фрикційне (короткочасні пошуки та очікування роботи) та структурне (незбігання попиту і пропозиції на робочу силу внаслідок змін у структурі споживчого попиту) безробіття. Розрізняють також офіційне безробіття, яке враховує тих осіб, які зареєстровані державною службою зайнятості, і приховане (реальне) безробіття.

Безробіття на теренах СРСР існувало легально до 1930 p., а потім це явище було ліквідовано за допомогою обов'язкового залучення всього працездатного населення до праці. І хоча реально певне число безробітних існувало завжди, все ж безробіття як соціальне явище є характерним саме для країн із ринковою економікою і з переходом України до формування ринкових відносин ця проблема постала перед державою у всій своїй складності.

Право громадян на соціальний захист у випадку безробіття з незалежних від них причин є конституційним правом громадян (ст. 46 Конституції України). Юридичний механізм здійснення цього права в Україні будується відпо­відно до міжнародних стандартів, і хоча їх ще не повністю дотримано, все ж законодавство у цій сфері спрямоване на додержання загальновизнаних принципів. У питаннях соціального захисту безробітних прийнято низку конвенцій і рекомендацій МОП. До них належать: Конвенція № 122 про політику в галузі зайнятості 1964 p., ратифікована СРСР 29 травня 1968 p., Конвенція МОП № 2 про безробіття 1919 p., ратифікована Україною 4 лютого 1994 р. Водночас МОП прийняла ще низку конвенцій і рекомендацій у цій сфері, які не ратифіковані Україною. До таких належать: Конвенція № 44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 p., № 88 про організа­цію служби зайнятості 1948 p., № 96 про платні бюро з найму 1949 p., № 168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., № 181 про приватні агентства зайнятості 1997 р.

Питанням зайнятості та працевлаштування присвячено низку статей Європейської соціальної хартії (переглянутої) (Рада Європи, 1996 p.), підписаної, але ще не ратифікованої Україною. Головна вимога Хартії: забезпечити реаль­не здійснення права людини на працю і вважати основним завданням держави досягнення й підтримання високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості. До обов'язків держави у справі забезпечення права громадян на зайнятість і працевлаштування належать: обов'язок створити спеціальні служби для працевлаштування і підтримувати цю діяльність на належному рівні; забезпечити необхідну професійну орієнтацію, навчання і перенавчання працівників; надавати послуги у цій сфері безкоштовно; забезпечувати рівність можливостей і заборону дискримінації; особливу увагу приділяти працевлаштуванню соціальне незахищених верств насе­лення, зокрема інвалідів, тривало безробітних, підлітків, жінок та ін.

Соціальний захист на випадок безробіття за світовою практикою переважно здійснюється через систему соціального страхування. В Україні така система була введена з 1 січня 2001 р. Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".

Згідно з законом соціальне страхування на випадок безробіття — це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надан­ня соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Страхування на випадок безробіття здійснюється на таких принципах: надання державних гарантій для реалізації застрахованими особами своїх прав; обов'язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю; цільового використання коштів страхування на випадок безробіття; солідарності та субсидування; паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців та ін.

Суб'єктами страхування на випадок безробіття є застраховані особи, а у випадках, передбачених цим Законом, також члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик.

Застраховані особи — наймані працівники, а у випадках, передбачених цим Законом, також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється страхування на випадок безробіття.

Не підлягають страхуванню працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію. Міністерство праці та соціальної політики України своїм листом від 11 червня 2004 р. № ДЦ-09-2598 роз'яснило це правило статті 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхуванням на випадок безробіття" у такий спосіб. Слід враховувати, що працюючі пенсіонери та інваліди (як особи, які отримують пенсію) не сплачують страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття у розмірі, встановленому відповідним законом. Проте роботодавці нараховують страхові внески на суму фактичних витрат на оплату праці працівників зазначеної категорії у встановленому розмірі.

Не підлягають соціальному страхуванню іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

За загальним правилом право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги мають застраховані особи. Разом з тим Закон також надає право на забезпечення за соціальним страхуванням на випадок безробіття й незастрахованим особам — військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ, військ цивільної оборони, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Служби безпеки України, органів внутрішніх справ України, звільненим з військової служби у зв'язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, та особам, які вперше шукають роботу.

Інші незастраховані особи мають право на забезпечення за соціальним страхуванням у разі їх реєстрації в установленому порядку як безробітних.

Громадяни України, які працюють за межами України та не застраховані в системі соціального страхування на випадок безробіття країни, в якій вони перебувають, мають право на забезпечення за цим Законом за умови сплати страховику страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Особи, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими угодами мають право на забезпечення за цим Законом за умови сплати страховику страхових внесків.

Особа набуває статусу застрахованої з дня укладення трудового договору. Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору. Страхувальниками є роботодавці та самі застраховані особи, які відповідно до цього Закону сплачують страхові внески.

Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття з дня реєстрації у виконавчій дирекції Фонду за місцем свого знаходження як платник страхових внесків у 10-денний строк з дня отримання ним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або з дня укладення трудового договору з найманим працівником. Окрім обов'язкової реєстрації роботодавець також зобов'язаний своєчасно та в повному розмірі сплачувати страхові внески; надавати виконавчій дирекції Фонду відомості в установленому порядку про: прийняття на роботу працівників; заробітну плату працівників, використання робочого часу тощо; сплату страхових внесків, у тому числі застрахованими особами; ліквідацію чи реорганізацію підприєм­ства, установи, організації, зміну юридичної адреси.

Страховиком є Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Об'єктом страхування на випадок безробіття є страховий випадок — подія, через яку застраховані особи втратили заробітну плату або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу.

Закон встановлює, що слід розуміти під "втратою роботи з незалежних від особи обставин". До таких обставин йалежить припинення трудового договору за пунктами 1, 2, 3 статті 36; статтею 38 (у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору чи трудового договору); статтею 39; статтею 40 (пунк­ти 1, 2, 5, 6) КЗпП України.

Окрім того, страховим випадком також вважається обставина, за якою застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття. Під таким безробіттям розуміється втрата працівниками частини заробітної плати внаслідок вимушеного тимчасового скорочення нормальної чи встановленої відповідно до законодавства України тривалості робочого часу та (або) перерви в отриманні заробітної плати чи скорочення її розмірів у зв'язку з тимчасовим припиненням виробництва без переривання трудових відносин з причин еконо­мічного, технологічного та структурного характеру. Часткове безробіття може виникати внаслідок простою на підприємстві або в цеху, дільниці із замкнутим циклом виробництва, що має невідворотний та тимчасовий характер і який триває не менше одного місяця, не перевищує шести місяців і не залежить від працівника та роботодавця; простій протягом місяця, що охопив не менше ЗО % чисельності працівників підприємства або цеху, дільниці, в яких простої становлять 20 і більше відсотків робочого часу. Перелік причин тимчасового припинення виробництва встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади — Міністерством праці та соціальної по­літики за погодженням з правлінням Фонду.

Дата добавления: 2014-01-07