До регулятивних функцій держави належать економічні, соціальні, політичні

План

ТЕМА 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ

1. Поняття держави та її ознаки.

2. Закономірності та основні теорії походження держави.

3. Характеристика функцій держави.

4. Форма держави та її елементи.

5. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

1. Поняття держави та її ознаки.

Держава є складним явищем. Спроби дати його визначення, ученими, політичними діячами, мислителями зводилися головним чином до переліку найзначущіших ознак держави. Вважається, що термін «держава», під якою розумілася певна політична організація суспільства, увійшов до наукового обороту за часів Н. Макіавеллі (XVI в.).

Термін «держава» звичайно вживають у двох значеннях.

У широкому значенні – держава — це всеосяжна правова, суверенна територіальна організація громадянського суспільства, яка має у своєму розпорядженні публічно-політичну владу, спеціальний апарат управління і примушування, забезпечує безпеку існування цивільного суспільства як єдиного цілого.

У вузькому значенні – держава — це механізм здійснення пуб­лічно-політичної влади в суспільстві, механізм (апарат) управління суспільством.

Держава займає центральне положення серед інших елементів полі­тичної системи (політичних партій, громадських організацій тощо) і є головним і універсальним засобом здійснення політичної влади.

Ознаки держави:

1. Державна влада. Ця влада водночас публічна і політична: публіч­на — оскільки управляє справами всього суспільства і виступає від його імені; політична — оскільки в особі державного апарату вона відокрем­лена від суспільства і їх інтереси не співпадають. Державна влада — це спосіб керівництва суспільством, при якому є характерною опора на спе­ціальний апарат примушування.

2. Суверенітет. Властивість державної влади, що вказує на її місце серед влад, що існують в суспільстві (батьківська, церковна тощо). Суве­ренітет — це верховенство державної влади (відсутність іншої, більш високої, влади на території країни). Суверенітет буває внутрішній і зовнішній

3. Територія. Визначена кордонами частина земної кулі, на яку роз­повсюджується суверенітет певної держави і в межах якої мешканці ста­ють громадянами. Територія держави є матеріальною основою її існу­вання.

4. Народонаселення. Держава — це організація влади, суб’єктом і об’єктом якої е народ, що мешкає на території держави. Належність людей до певної держави визначається поняттям громадянства — юри­дичного зв’язку особи з певною державою, який породжує їх взаємні права і обов’язки.

5. Державний механізм - реалізує державну владу і складається з апарату управління і апарату примушування. Апарат управління — сукупність осіб, що е професіоналами в управ­лінні (уряд, міністерства тощо). Апарат примушування — загони спеціально навчених озброєних людей і примусові установи (збройні сили, органи охорони суспільного порядку, органи держбезпеки тощо).

Від останньої ознаки (наявність державного механізму) походить низка факультативних (необов’язкових) ознак держави, зокрема таких, як наявність системи податків, власної валюти, символіки (герб, прапор, гімн) і т.д. Ці атрибути властиві більшості держав, але ні їх наявність, ні відсутність не дозволяють говорити про існування чи неіснування певної держави. Наприклад, суверенна держава Князівство Монако взагалі не має податкової системи, а існує винятково за рахунок доходів від державних казино. Ватикан, який не є державою, має власну валюту (ватиканська ліра), в той же час ряд незалежних держав не мають своєї грошової одиниці і використовують валюту інших держав, зокрема валютою Багамських Островів є долар США. Те ж стосується і державної символіки. Значна кількість держав деякий час після отримання незалежності не мали офіційної символіки. Так, Україна отримала незалежність 24.08.91, малий Державний Герб, музика Гімну та Прапор були затверджені лише Конституцією від 28.06.96, слова Гімну були затверджені Законом України від 06.03.2003, а великий Державний Герб не затверджений і до цього часу. З іншого боку, раніше значна кількість колоній мали власні герби, гімни та прапори, хоча і не були державами. Наявність цих атрибутів не є необхідною ознакою держави, а так чи інакше зумовлюється необхідністю забезпечити існування державного механізму.

Висновок. Держава — це універсальна політична форма організації суспільства, яка характеризується: суверенною владою; політичним і публічним характером; реалізацією своїх повноважень на певній те­риторії за допомогою діяльності спеціально створених органів.

2. Закономірності та основні теорії походження держави і права.

Формування держави у різних народів йшло різними шляхами. Це зумовило різні точки зору в поясненні причин виникнення держави. Відома велика кількість теорій походження держави. До них відносяться:

1) теологічна теорія стверджує, що процес виникнення і розвитку держави аналогічний процесу створення Богом світу. Зародилася дана теорія в стародавній Іудеї, а своє остаточне оформлення знайшла в працях ученого-богослова XI в. Хоми Аквінського (1225-1274р.р.);

2) патріархальна заснована на поясненні походження держави природним ходом суспільного розвитку, закономірним об’єднанням людських співтовариств в більш крупні структури (сім’я -– рід – плем’я – держава). Представниками даної теорії були Арістотель, Р. Фільмер, Н.К. Михайловский і ін.;

3) договірна розглядає державу як результат об’єднання людей на добровільній основі (договори). Представники: Р. Греций, Б.Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеськье, Д. Дідро, Же.-Ж. Руссо, А.Н. Радіщев;

4) теорія насильства виходить з того, що основні причини походження держави і права лежать в завоюванні однієї частини суспільства іншої, у встановленні влади завойовників над переможеними, що держава і право створюються завойовниками в цілях підтримки і зміцнення свого панування над переможеними. Представники: До. Каутський, Ф. Дюрінг, Л. Гумпловіч;

5) органічна теорія проводить аналогію між біологічним організмом і людським суспільством. Подібно живому організму, держава володіє внутрішніми і зовнішніми органами, воно народжується, розвивається, старіє і вмирає. Її представником був Г. Спенсер (1820-1903 рр.);

6) теорія географічного детермінізму вважала вирішальними чинниками у виникненні держави кліматичні умови, ландшафт, природні ресурси. Представники - Е. Хантінгтон, Л. Мечників;

7) психологічна - поява держави і права пояснює проявом властивостей людської психіки: потребою підкорятися, наслідуванням, свідомістю залежності від еліти первісного суспільства, усвідомленням справедливості певних варіантів дії і відносин. Представником психологічної теорії є Л.И. Петражицкий (1867-1931 р.р.).

Та інші теорії…

► У наш час найбільш визнаною є теорія, в основі якої знаходяться соціально-економічні чинники: держава з’явилася внаслідок розкла­дання первіснообщинного ладу, переходу від економіки, що привлас­нює, до економіки, що виробляє, поступового відособлення вождів і їх наближених і зосередження в їх руках функцій влади і соціальних привілеїв.

Найбільш значні чинники виникнення держави

– за соціально-економічною теорією:

1. Розвиток суспільного розподілу праці (відокремлення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява особливої верстви людей, зайнятих тільки обміном,— купців); виділення управлін­ської праці в окрему галузь. Нарешті розвиток виробництва і сус­пільства взагалі, поява додаткового продукту спричинили необ­хідність посилення управлінських функцій і утворення для цього спеціального органу — держави.

2. Поява приватної власності, заснованої на індивідуальній праці (внаслідок розвитку суспільного виробництва) - на зміну суспільній власності. Як наслідок - виникають класи, експлуатація, посилюється соціальна неоднорід­ність суспільства.

3. Зростання чисельності та густоти населення; перехід народів від кочового способу життя до осілого, заборона кровозмішення.

4. На зміну родовій общині приходить сусідська (територіальна): ви­значальним стає територіальний розподіл, а не належність до роду і племені.

5. Збільшення обсягу і складності соціальних відносин і, як наслі­док, виникнення необхідності їх упорядкування і організації – Як наслідок – поява правових норм.

У різних народів на утворення держави, час її виникнення і специ­фіку впливали також інші чинники: географічне положення, наяв­ність або відсутність природних меж, кліматичні умови, родючість земель тощо.

Висновок. Держава виникає на певному рівні розвитку суспільства під впливом низки чинників. Необхідність формування держави як особли­вої організації політичної влади з відокремленими установами і група­ми людей, що займаються тільки управлінням, зумовлена передусім потребою забезпечення організації суспільства, його належного функці­онування і розвитку.

3. Характеристика функцій держави.

Функції держави — це основні напрямки внутрішньої і зовнішньої діяльності держа­ви, в яких відбиваються і конкретизуються її суть і соціальне призначення.

Функції держави необхідно відрізняти від функцій органів держави, тобто реалізації компетенції, прав і обов’язків окремих органів держави відповідно до їх місця і призначення в державному механізмі і політич­ній системі суспільства.

Різноманітність суспільних (соціальних) відносин і форм державної діяльності за їх регулюванням визначає різноманітність функцій дер­жави. Функції держави можна класифікувати за різними ознаками.

За територією виконання функцій розрізняють внутрішні і зовніш­ні функції держави, що виявляються в різних сферах життєдіяльності суспільства: економічній, політичній, соціальній, ідеологічній тощо.

Внутрішні функції держави — це напрямки державної діяльності, пов’язані з реалізацією політичної влади всередині країни.

Зовнішні функції держави — це напрямки державної діяльності, що виражають зовнішню політику і зачіпають інтереси інших держав, між­народне життя.

За терміном виконання функції держави бувають: а) постійні, що здійснюються протягом тривалого історичного періоду існування держа­ви; б) тимчасові, що властиві для якогось незначного за часом історич­ного періоду.

За сферою суспільних відносин функції держави бувають: а) полі­тичні, що визначають порядок реалізації політичної влади в суспіль­стві; б) економічні, які характеризують діяльність держави в процесі регулювання економічних відносин; в) гуманітарні (соціальні), які е засобом охорони і реалізації основних прав і свобод особистості, в тому числі у галузях освіти, екології, охорони здоров’я, науки, культури тощо.

Характеристика внутрішніх функцій Української держави

Внутрішні функції держави характеризують її управлінські повно­важення в регулюванні суспільних відносин і поділяються на дві основні групи: регулятивні і охоронні.

Регулятивні функції Української держави спрямовані на організацію економічних відносин і створення умов для формування розвиненої осо­бистості і суспільства взагалі.

Ст. 3 Конституції України встановлює, що «людина, її життя і здоро­в’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

● Економічні функції Української держави – це передусім захист права власності; соціальна спрямованість економіки; надання права воло­діння, користування і розпорядження своєю власністю; надання права на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом тощо.

● Соціальні функції Української держави полягають у наданні соціальної допомоги населенню, виділенні необхідних коштів для осві­ти, охорони здоров’я, забезпечення основних прав людини, розв’язан­ня екологічних проблем, соціального забезпечення населення, розвит­ку культури.

● Політичні функції Української держави спрямовані на створення демократичних умов, інститутів для виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп, забезпечення умов збереження і розвитку на­цій, що мешкають на території держави, збереження генофонду україн­ського народу.

Суть охоронних функцій Української держави визначена у ст. 3 Кон­ституції: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». До охоронних функцій належать також дотриман­ня режиму законності та правопорядку, охорона навколишнього середо­вища і забезпечення охорони всіх суспільних відносин, що встановлені і регулюються правом,

Характеристика зовнішніх функцій Української держави

Зовнішні функції Української держави визначають зміст її діяльнос­ті в якості суб’єкту міжнародних відносин. Міжнародна співпраця Укра­їни здійснюється за двома основними напрямками:

1) зовнішньоекономічна діяльність, заснована на принципах міжна­родного розподілу праці, участі в міжнародних економічних, екологіч­них та інших програмах;

2) зовнішньополітична діяльність, заснована на визнанні і повазі суверенної рівності всіх країн; самостійності в розв’язанні національних проблем; повазі територіальної цілісності і недоторканності кордонів; від­мові від застосування сили.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Де­кларації про державний суверенітет України (1990 р.), «Основних напрямках зовнішньої політики» (1993 р.). Конституції України (1996 р.).

Ст. 18 Основного Закону встановлює пріоритети зовнішньополітичної діяльності України: «забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з чле­нами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Особливе значення має функція захисту країни (ст. 17 Конституції). Вона забезпечується економічними, дипломатичними, військовими та ін­шими засобами.

Висновок. Україна є активним суб’єктом міжнародних відносин: вона позбулася ядерної зброї, є членом 00Н і багатьох інших міжнародних організацій, бере участь у розв’язанні глобальних проблем людства, сприяє зміцненню миру і безпеки (участь у миротворчих операціях, боротьбі з тероризмом тощо). Реалізуючи свої зовнішньополітичні функції. Ук­раїна прагне стати гідним членом європейської і світової спільноти.

4. Форма держави та її елементи.

Устрій держави характеризується її фор­мами: в них втілюються організація верхов­ної влади, структура і порядок взаємовідно­син вищих державних органів, посадових осіб і громадян, способи і засоби володарювання.

Форма держави містить в собі три елементи:

· форму державного правління

· форму державного устрою

· форму державного (політич­ного) режиму.

4.1. Форма державного правління — це елемент форми держави, що відображає певний порядок створення і організації вищих органів влади.

За способом організації верховної влади форми правління поділяють на монархії і республіки.

Монархія — це форма правління, при якій вища влада в державі належить одній людині — монарху; формальним джерелом влади є одна особа.

При монархії глава держави отримує свій пост у спадкування, неза­лежно від виборців або представницьких органів влади.

У залежності від рівня конституційного обмеження влади монарха і наявності інших вищих органів влади монархії поділяють на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — історичний тип монархії, при якій монарх володіє необмеженою владою. Абсолютна монархія характеризується від­сутністю представницьких органів, правом монарха видавати закони і при­значати чиновників, тобто всевладдям глави держави (Російська імперія часів Петра І, французька монархія Людовіка XIV).

Обмежена монархія — форма правління, при якій існує чітке визна­чення повноважень монарха. Цей вид монархії поділяється на конститу­ційну (парламентську) монархію і дуалістичну.

Конституційна монархія характеризується певним співвідно­шенням повноважень монарха і парламенту. Влада монарха є законодав­че обмеженою, він виконує лише представницькі функції; нормативні акти, що видаються монархом, набувають юридичної сили після їх затверджен­ня парламентом. Переважна більшість сучасних демократичних монар­хій — конституційні (парламентські), уряд в них формується парла­ментською більшістю і є підзвітним парламенту, а не монарху (Велика Британія, Швеція, Іспанія, Данія).

Дуалістична монархія характеризується особливим процесом призначення і контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний пар­ламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня признача­ється монархом. Уряд призначається монархом і контролюється ним са­мостійно або через прем’єр-міністра, якого також призначає монарх (Йорданія, Марокко).

Республіка — це форма правління, при якій джерелом влади є народ, вищі органи держави обираються громадянами. Республіки поділяються на парламентські, президентські та змішані (парла­ментсько-президентські).

Парламентська республіка характеризується утворенням уряду на парламентській основі і його формальною відповідальністю перед парла­ментом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: фор­мує і підтримує його; встановлює фінансові рамки діяльності уряду; контролює уряд і може виражати йому вотум недовір’я тощо. Уряд наді­лений виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою. Хоча керівник уряду (прем’єр-міністр, канцлер) офіційно не є главою держа­ви, реально він — перша особа в державі. Президент (якщо ця посада існує в державі) може бути обраний або парламентом, або зборами ви­борців, або безпосередньо народом. Його роль зводиться до представни­цьких і церемоніальних функцій (Німеччина, Італія, Фінляндія, Індія, Австрія, Туреччина).

Президентська республіка характеризується наявністю глави держа­ви — президента, який може об’єднувати повноваження глави держави та уряду. Президент сам призначає членів кабінету міністрів (уряд), які відповідальні перед ним, а не перед парламентом. У президентській рес­публіці існує жорсткий поділ влад, їх значна самостійність. Парламент може обмежити діяльність президента за допомогою законів і через за­твердження бюджетів. Президент може користуватися правом вето по відношенню до актів парламенту, може його розпустити, а парламент може при певних обставинах ініціювати процес відсунення президента від влади (СІЛА, Аргентина, Бразилія, Мексика, Росія).

Змішана республіка (парламентсько-президентська) об’єднує риси парламентської і президентської республіки, прагне поєднувати сильну президентську владу з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. Її основна риса — подвійна відповідальність уряду: перед президентом і парламентом (Україна, Франція).

4.2. Форма державного устрою — це елемент форми держави, який відображає спосіб адміністративно-територіальної організації держави, поділ держави на складові частини і поділ влади між ними і керуючим центром. Територіальна організація держави характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади.

У залежності від устрою держави поділяють на прості (унітарні) і складні.

Проста (унітарна) держава характеризується повною політичною єдністю: вона має єдину структуру державного апарату, що розповсю­джує свої повноваження на всю територію держави; всі адміністративні одиниці по відношенню до держави мають рівний юридичний статус, і жодна з них не має ознак суверенітету. Проста (унітарна) держава являє собою організацію із адміністра­тивно-територіальних одиниць, що не мають власної державності (не мають ознак суверенітету). Така держава має єдину конституцію і гро­мадянство. Усі державні органи, в тому числі судові, складають єдину систему, діють на основі єдиних правових норм. Унітарні держави можуть мати у своєму складі утворення, що користуються автономією, компетенція якої визначається центральною владою (Україна, Італія, Португалія).

Складною державою є федерація — союзна держава. Для неї ха­рактерна наявність вищих органів влади для всіх членів федерації при збереженні ними у себе аналогічних органів, свого законодавства, грома­дянства, податкової системи. Федерація — це стійкий союз держав, самостійних в межах розпо­діленої між ними і центром компетенції, що мають власні конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи і подвійне громадянство. Повага союзним керівництвом і усіма суб’єктами федерації прав і повноважень один одного контролюється незалежним судом, а також зазвичай двопа­латним парламентом, верхня палата якого формується з представників штатів, земель, республік (США, ФРН, Росія, Канада).

Головна відмінність федерації від унітарної держави полягає в тому, що джерелом влади, суб’єктами державного суверенітету виступають у ній як великі терито­ріальні утворення (штати, округи, землі), так і весь народ, що склада­ється з рівноправних громадян.

Конфедерація — союз держав, який утворюється на договірній основі, члени якого, зберігаю­чи свою незалежність, створюють на договірних засадах спеціальні спіль­ні органи тільки для координації дій при вирішенні конкретних про­блем. Взаємовідносини суб’єктів конфедерації будуються виключно на добровільних угодах. Правова основа створення конфедерації — союз­ний договір, а не конституція (США — 1776—1787 рр., Німеччина — 1815—1867 рр.).

Імперія – держава, різні складові частини якої мають різний ступінь залежності від центру, утворена здебільшого шляхом завоювань.

4.3. Державний (політичний) режим — це елемент форми держави, що вказує на методи і прийоми здійснення політичної влади, її взаємодію з населенням.

Його основні види:

а) демократичний — характеризується реальною участю населен­ня в здійсненні державної влади;

б) антидемократичний — характери­зується відсутністю дійсної участі населення в здійсненні державної вла­ди, недотриманням основних прав людини.

У більшості сучасних держав поширений демократичний режим, який характеризується такими рисами:

1. Рівність і свобода всіх людей.

2. Пряма участь населення у вирішенні державних питань (пряма, або безпосередня, демократія) або за допомогою виборних пред­ставницьких органів (парламентська, або представницька, де­мократія).

3. Конституційне закріплення і гарантування прав і свобод грома­дян.

4. Існування різних форм власності.

5. Політичний плюралізм.

6. Законність і правопорядок.

7. Верховенство права в суспільстві і незалежне правосуддя.

8. Управління справами держави здійснюється за волею більшості з урахуванням інтересів меншості.

Антидемократичний (недемократичний) державний режим ха­рактеризується такими рисами.

1. Відсутність реального здійснення прав і свобод особистості.

2. Верховенство держави над правом.

3. Панування однієї політичної партії (або руху).

4. Існування однієї — «офіційної» — ідеології.

5. Існування однієї форми власності.

6. Упор на каральні заходи і примушування.

7. Агресивність у зовнішній політиці.

У юридичній літературі часто вживається термін «авторитарний ре­жим». Він ототожнюється з антидемократичним або ж вважається од­ним з його різновидів нарівні з тоталітарним режимом.

… на прикладі України:

⨠ Конституція України (ст. 5) визначає, що наша держава має рес­публіканську форму правління. А саме: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Це визначення не деталізується в Конституції, проте із змісту інших статей можна зробити висновок, що в Україні існує змішана республіка.

⨠ Ст. 2 Конституції України визначає Україну як унітарну державу.

Ст. 132 Конституції вказує, що державна територія України є єди­ною і цілісною. Система адміністративно-територіального устрою України включає Автономну Республіку Крим. області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус.

⨠ Стаття 8 КУ зазначає, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права».

⨠ В статті 7 КУ передбачено, що «в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування». Із змісту цих та багатьох інших статей робимо висновок, що в Україні проголошено демократичний режим реалізації державної влади.

Дата добавления: 2014-01-07