Поняття права, його ознаки, функції та джерела

Особливостями правових норм порівняно з іншими соціальними нормами є те, що вони виникають, коли формується держава; встановлюються або санкціонуються державою; виражають волю керівної частини суспільства; утворюють внутрішню узгоджену систему; формулюють правила поведінки у вигляді прав і обо’язків; формально визначені та мають чітке визначення форми зовнішнього вираження. Праву як особливому виду соціальних норм притаманні певні ознаки.

Основними вважають такі:

– нормативний характер, тобто право складається з норм – правил поведінки загального характеру, що визначають права, обов’язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів;
– норми, що мають загально-обов’язковий характер, поширюються на всіх учасників правовідносин і виконуються без виключень і незалежно від ставлення до норм;

– у нормах виявляється воля держави;

– право – це система норм, тобто правові норми – це не просто сукупність, а єдина система, що діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та складається з інститутів і галузей, що регулюють однорідні суспільні відносини;

– це система формально-визначених норм, зміст яких закріплено в тексті правового документа;

– право гарантоване державою, яка охороняє та забезпечує його силою державного примусу;

– право формулює правила поведінки у вигляді прав і обов’язків.
Отже, право це – система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою з метою упорядкування суспільних відносин.

Право – це соціальне явище, що може розглядатися як єдність об’єктивного та суб’єктивного.

Поняття “право” у юридичній літературі вживається у різних значеннях. Насамперед, право розуміється як певна об’єктивна реальність, один із видів соціальних норм, що діють у державі. Крім того, право – міра дій конкретної особи (у цих випадках вживається термін “суб’єктивне право”).
Застосування права до кожного конкретного випадку супроводжується переходом від об’єктивного до суб’єктивного права. Тобто, доки норма права є загальною і поширюється на всі випадки конкретної сфери життєдіяльності, вона є об’єктивною. Основною її вимогою є відповідність соціальним, економічним, політичним та іншим факторам об’єктивної діяльності, що викликали її до життя. Коли ж ця норма торкається конкретної ситуації та реалізується в поведінці суб’єкта, то стає суб’єктивною.
Суб’єктивне право є закріпленою правовими засобами можливістю чинити активні дії самостійно; вимагати активних дій від інших суб’єктів; звертатись до держави за захистом прав.

Активна роль права у житті суспільства знаходить свій вияв через його функції, тобто напрями правового впливу на суспільні відносини. Серед них необхідно виділити регулятивні та охоронні функції права.
Регулятивні функції – напрями правового впливу, спрямовані на забезпечення нормальної організації корисних для людини і суспільства відносин, їх функціонування відповідно до умов об’єктивних законів суспільного розвитку. Розрізняють регулятивну статистичну та регулятивну динамічну функції. Регулятивна статистична функція знаходить свій вияв через вплив права на суспільні відносини шляхом закріплення в тих чи інших правових інститутах. Наприклад, в інституті права власності статистична функція виражена також в інститутах політичних прав і свобод громадян, винахідницького, авторського права та ін.

Регулятивна динамічна функція виявляється через вплив на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки). Вона знаходить відображення в інститутах адміністративного, цивільного, трудового права, які опосередковують господарські процеси в економіці.

Охоронна функція – напрям правового впливу, спрямований на охорону певної системи суспільних відносин, їх недоторканість і відповідно до цього – на витіснення відносин, неприйнятних для існуючого суспільного ладу.
Виховна функція права полягає у формуванні за допомогою юридичних приписів такої особистості, яка поважає прийняті демократичним шляхом закони, проявляє правову активність, володіє високим рівнем правової культури.

Правові норми, що регулюють поведінку учасників суспільних відносин, повинні бути відомими, вираженими у певних формах (джерелах).
Джерела права – це державно-офіційні способи закріплення та зовнішнього прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.
До джерел права належать: 1) правовий звичай – історично обумовлене неписане правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу. Така форма права у нас майже не збереглася, але була дуже розповсюджена в Україні, особливо на Запорізькій Січі (покарання запорожців за різні провини та злочини);
2) правовий прецедент – рішення суду чи адміністрації з конкретної справи, що розглядалась вперше, яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ надалі. Ця форма права розповсюджена у США та у країнах Британської співдружності, іноді її називають англосакською системою права;
3) нормативно-правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, у якому закріплено правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою. Нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти.

Закон – це нормативний акт, що приймається органом влади чи референдумом в особливому порядку, регламентує найважливіші сфери суспільних відносин і має вищу юридичну силу (Конституція, конституційні закони, звичайні закони).

Підзаконний нормативний акт – це документ компетентного органу держави, що приймається на основі та відповідно до закону. Залежно від юридичної сили підзаконні акти поділяються на:
– загальні, що поширюються на всю територію та населення держави (постанови Верховної Ради України, укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України); – відомчі, що поширюються на певну сферу суспільних відносин (акти міністерств, відомств і державних комітетів);
– місцеві, які мають чинність на території певної адміністративної одиниці акти місцевих органів виконавчої влади); – локальні акти, що регламентують діяльність конкретних підприємств і поширюються на їх працівників (накази та розпорядження адміністрації підприємств, установ та організацій);
4) нормативний договір – документ загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і забезпечується державою;
5) міжнародно-правовий акт – документ міжнародного співтовариства, який з санкції держави поширюється на її територію.

3.Система права: норми, інститути, галузі.

Система права – це внутрішня побудова права, розподіл його на взаємодіючі норми, інститути і галузі. Первинним похідним елементом системи права є норми права – своєрідний матеріал, з якого складається вся правова будова. Своє оформлення вони одержують у статтях нормативних актів. Як різновид соціальних норм, правові норми покликані регулювати суспільні відносини. Вони містять у собі більш-менш детальні моделі соціальних ситуацій і вчинків людей, оцінюють доречність і корисність людської поведінки та вказують на її наслідки, служать взірцем зразкової поведінки.
Норми права – це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які виходять від держави і охороняються нею, надають учасникам суспільних відносин юридичні права і накладають на них юридичні обов’язки.
Норми права мають певну структуру. Вона складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза – частина правової норми, де визначені фактичні обставини, з настанням яких слід керуватися певною нормою, тобто вказується за яких умов можуть виникнути передбачені нормою юридичні права та обов’язки.
Диспозиція – частина правової норми, яка вказує, якою повинна бути поведінка при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин.

Санкція – частина норми права, яка передбачає заходи впливу, що застосовуються до осіб, котрі порушують приписи правових норм. Наприклад, санкція ст. 206 Кримінального кодексу України встановлює покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт за скоєння хуліганства.
Норми права діють у тісному зв’язку між собою. Одні норми (регулятивні) регулюють позитивні дії людей і складаються із гіпотези і диспозиції, інші (правоохоронні) – охороняють права людини від порушень.

Розрізняють також норми матеріального і процесуального права. Норми матеріального права регулюють суспільні відносини, які задовольняють різні потреби і встановлюють юридичні права й обов’язки їх учасників. Норми процесуального права регулюють процедуру (порядок) діяльності компетентних органів держави у здійсненні та захисті прав учасників суспільних відносин, що охороняються законом.

Галузь права – це сукупність норм права, які регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин (майнових, трудових, управлінських та ін.).
Систему права становлять такі галузі, як державне право, адміністративне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, процесуальні галузі права та ін.

Інститут права – це сукупність досить відокремлених юридичних норм, які регулюють найбільш однорідні суспільні відносини у самій галузі права і тісно пов’язані між собою. Наприклад, у цивільному праві – інститут власності, зобов’язання, у державному – інститут громадянства.

Систематизація – це один із методів удосконалення законодавства, приведення його у відповідність із системою права. Під систематизацією розуміють діяльність органів держави щодо впорядкування та вдосконалення правових актів, приведення їх у певну систему шляхом складання збірників та інших нормативних актів. Систематизація здійснюється такими основними способами.

Інкорпорація – спосіб систематизації нормативних актів, який полягає в об’єднанні за певним критерієм групи актів у даному збірнику без переробки змісту норм.

Види інкорпорації: – за юридичним значенням – офіційна (підготовка і видання збірників правотворчими органами) і неофіційна (підготовка збірників будь-якими організаціями та особами); – за обсягом – загальна, галузева, міжгалузева і спеціальна (за окремими інститутами галузі);
– за критерієм об’єднання – предметна (за предметом регулювання), хронологічна (за датою прийняття).
Своєрідним видом інкорпорації є консолідація, коли розрізнені акти з одного питання поєднуються в єдиному новому акті, що приймається відповідним органом. У консолідованих актах нормативні приписи розміщуються в логічній послідовності і піддаються редакційній обробці, хоча зміни не вносяться.
Кодифікація – це спосіб систематизації правових актів, який полягає у змістовній переробці та погодженні групи норм, що мають спільний предмет регулювання, та об’єднані в одному нормативному акті.
Розрізняють такі види кодифікації: за обсягом – галузева, міжгалузева, спеціальна; за формою вираження – основи законодавства, кодекси, статути, положення тощо.

Дата добавления: 2014-01-07