Розвиток компаративної методології

Порівняльно-історичний підхід передбачає аналіз літературних явищ на основі на подібностях між ними, які засновані на їхній спорідненості (близькості за спільністю походження) та спілкуванні (контактах). Методологічний апарат порівняльно-історичного підходу становлять генетичний (генеалогічний) і зв’язаний з ним контактологічний методи дослідження.

Перший етап наукової компаративістики позначений домінуванням генетико-контактології, і цим вирішальною мірою обумовлена її тогочасна переважна пов’язаність з історією літератури. Порівняльні студії розглядалися як можливі й доцільні лише за наявності текстових збігів і документально фіксованих контекстів літературних явищ, що виступають предметом дослідження. Науковці підкреслюють, що в одних школах, як-то в німецькій, а також в російській та українській, увага спрямовувалася переважно на генетичні зв’язки, на виявлення їх джерел та вивчення їх поширення й трансформацій; великої популярності набула теорія міграції сюжетів та мотивів, переважно фольклорно-міфологічного походження [2]. Натомість у французькій компаративістиці досить швидко на перший план висуваються контактологічні аспекти й проблеми, порівняльне вивчення розвинених національних літератур, їхніх течій і стилів, морфології і поетики – переважно в перспективі контактів своєї літератури з іншою / іншими та впливів на них. Десь до останньої третини ХХ ст. англійське літературознавство характеризується переважним інтересом до порівняльної історії англійської та інших європейських літератур і відсутністю системної розробки теорії літературного компаративізму [2].

Д. Наливайко наголошує, що в середині ХІХ ст. напрям компаративістики, оснований на позитивістській методології, вступає у глибоку кризу й витісняється порівняльною типологією, яка зосереджується на вивченні аналогій і спільностей літературних явищ, їхніх контекстів і систем. Генетико-контактологія втрачає самодостатність і значною мірою інтегрується порівняльною типологією. Ця зміна загальної парадигми літературної компаративістики викликала зміну її векторності, спрямовуючи по висхідній її рух до теорії літератури.

Другий етап розвитку компаративістики вчені пов’язують із типологічним методом, що посилив теоретико-узагальнювальні підходи до літератури й розширив, фактично до безмежності, діапазон компаративних досліджень. Вихід на передній план порівняльної типології приводить також до істотних змін у функціонуванні компаративістики в системі літературознавчих дисциплін, якоюсь мірою вона набуває значення й сенсу інтегруючої складової загального літературознавства. Усі ці процеси й тенденції готували ґрунт для переходу наукової компаративістики до її нового, сучасного етапу, означеного появою нових векторів і тенденцій.

На третьому етапі в останні десятиліття XX ст. формується нова компаративістична парадигма з такими, за визначенням Д. Фоккема, детермінатами, як

а) нова концепція об’єкта літературознавчого дослідження;

b) введення нових методів;

с) нове бачення наукової цінності дослідження

літератури;

d) нове соціальне обґрунтування вивчення літератури [2].

В. Будний та М. Ільницький зазначають, що на цьому етапі відбулося також кардинальне предметно-тематичне розширення літературної компаративістики, можна навіть сказати – його подвоєння. До останніх десятиліть минулого століття предметом компаративістики було вивчення міжлітературних зв’язків і відносин, але залишалася поза її компетенцією така не менш масштабна й значуща сфера взаємозв’язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки. Безперечний авторитет у цьому розширенні належить американській науці. Спершу міждисциплінарні дослідження зустріли досить жорсткий спротив європейських учених, але під кінець XX ст. вони вже сприймаються як законна складова компаративістики [2].

Ще одна фундаментальна прикмета сучасної компаративістики – це її дедалі щільніша й активніша пов’язаність із теорією літератури.

До тих методологій теорії літератури XX ст., які найбільш широко і продуктивно застосовуються в сучасній компаративістиці, слід віднести герменевтику, рецептивну естетику, культурну антропологію й інтертекстуальність.

Прикметною особливістю сучасної компаративістики початку ХХІ ст. (четвертий етап) виступає її методологічний плюралізм, в якому вбачається закономірний феномен, корелятивний епосі постмодернізму, структурі її світосприйняття й мислення, на відміну від попередніх етапів наукової компаративістики, коли на кожному з них домінував певний напрям чи тип (генетико-контактологія на першому й порівняльна типологія на другому), на її сучасному етапі не знаходимо подібної домінанти.

Питання для самоконтролю

1. Як Ви розумієте поняття „методологія”?

2. У чому полягає сутність порівняльно-історичного підходу до вивчення літератури?

3. Чим відрізняються типологічні підходи до вивчення літератури від генетико-контактних?

4. Спробуйте виокремити основні епапи компаративних досліджень, охарактеризувати тенденції сучасної компаративної методології.

Лекція № 3. ГЕНЕТИКО-КОНТАКТНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ЛІТЕРАТУРИ

Питання для розгляду

1. Сутність генетичного підходу до вивчення літератури.

2. Форми міжлітературних контактів.

3. Рецепція як синтетична форма генетично-контактних зв’язків.

4. Переклад як форма літературних зв’язків.

Мета: розкрити сутність генетико-контактного підходу до вивчення літератури; охарактеризувати основні форми й види міжлітературнних зв’язків; окреслити особливості рецепції літературних явищ; визначити специфіку перекладу як форми літературних узаємин.

Ключові слова: генетико-контактний підхід, синхронія, діахронія, рецепція, переклад.

Дата добавления: 2015-05-23