КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Реформа державного апарату 12 страницаприйнятий Водний кодекс УРСР1, введений у дію з 1 листопада 1972 р. Водне законодавство було покликане забезпечити раціональне використання вод для потреб населення і народного господарства, охорону вод від забруднення і виснаження, попередження і ліквідацію шкідливого впливу вод, поліпшення стану водних об'єктів, зміцнення законності в галузі водокористування. Водне законодавство визначало компетенцію Союзу РСР і союзних республік у галузі регулювання водних відносин, форми участі громадських організацій і громадян у здійсненні заходів щодо охорони водних ресурсів, встановлювало державний контроль за використанням і охороною вод, кримінальну і адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства. Основу водних відносин в УРСР становила державна власність на води, що робило їх, як і у випадку із землею, практично безгосподарними і призводило до катастрофічних екологічних наслідків на водних об'єктах. 9 липня 1975 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра. Вони передбачали заходи щодо охорони надр, забезпечення безпеки робіт при користуванні надрами, а також охорони прав підприємств у цій галузі. Закон встановлював відповідальність за порушення законодавства про надра. У 1977 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони мали служити підвищенню продуктивності лісів, поліпшенню їх відтворення і посиленню охорони, забезпеченню раціонального використання лісних ресурсів, подальшому зміцненню економіки. Лісове законодавство передбачало відповідальність службових осіб і громадян за незаконну порубку і пошкодження дерев і чагарників, недодержання правил пожежної безпеки в лісах, знешкодження лісової фауни та ін. 25 червня 1980 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу. Усі вище названі законодавчі акти увійшли до єдиної системи природоохоронного законодавства, покликаного захищати землю та її надра, води і ліси, тваринний світ і атмосферне повітря. Кримінальне законодавство. У період, що розглядається, вкраїні міцніла тенденція, яка намітилась ще на початку 60-х років, на посилення кримінально-правового примусу як методу управління суспільством. Завдання кримінального законодавства, як і раніше, мало здебільшого репресивний характер. Це виражалось, наприклад, у прийнятті 23 липня 1966 р. Президією Верховної Ради СРСР указу «Про кримінальну відповідальність іноземців і осіб без 1 Відомості Верховної Ради УРСР — 1972. — М 24. — Ст. 200. 482 § 4. Основні риси права громадянства за злісне порушення правил пересування на території СРСР»1. Відповідно до цього були внесені зміни і доповнення до КК УРСР. Будь-який вияв невдоволення радянською владою підпадав під дію сумнозвісної ст. 62 КК УРСР — «антирадянська агітація і пропаганда»2. Найбільш значні й важливі зміни до радянського кримінального законодавства вніс Закон СРСР «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», прийнятий 11 липня 1969 р. Цим Законом до Основ були внесені статті 23і та 44і про особливо небезпечного рецидивіста і незастосування умовно-дострокового звільнення, змінені статті 23, 44, 45, 47 про правила визначення виду виправно-трудової установи засудженим до позбавлення волі, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості та ін. Відповідні зміни і доповнення були внесені також до КК УРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 р. «Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці» в радянському кримінальному праві введено новий інститут — умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, визначені підстави і умови його застосування до засуджених. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1972 р. «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» було введено поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки (ст. 23). Основи доповнювала також ще ст. 7і, де давалося визначення поняття тяжкого злочину і наводився вичерпний перелік його видів. Досить суттєві зміни і доповнення до кримінального законодавства СРСР і УРСР було внесено указами Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого і 15 лютого 1977 р. Цими законодавчими актами вводилося відбування покарання в колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширювалося коло засуджених, до яких могли застосуватися умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутого покарання більш м'яким. Основи були доповнені статті 232 та 442 про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці та про умовне звільнення із місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. У кримінальному законодавстві вводився новий інститут — відст- • Сборник документе» по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР * Кужьмипгць О.. Калиновський В. Дігтяр П Історія держави і права — К, 2000 — Розділ 7. Держава і право України у ЄО-х — 80-х роках 4. Основні риси права
рочка виконання вироку щодо неповнолітніх засуджених. Пізніше, у 1982 р., можливість застосування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі була поширена і на повнолітніх осіб. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1980 р. до складу зґвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося зґвалтування малолітніх, якими вважалися дівчата, котрим не виповнилось 14 років. Відповідні зміни і доповнення були внесені і до КК УРСР. У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР 1977 р. і необхідністю приведення кримінального законодавства у відповідність до неї указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 серпня 1981 р. «Про внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» до останніх були внесені зміни і доповнення, головним чином термінологічного характеру. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 червня 1981 р. «Про посилення відповідальності за хуліганство» було підвищено кримінальну відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки розслідування і судового розгляду справ про хуліганство. Встановлювалась більш сувора відповідальність за хуліганство, особливо пов'язане із застосуванням або спробою застосування зброї. З метою скорочення застосування покарання у вигляді позбавлення волі та посилення боротьби з рецидивною злочинністю указами Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня і 15 жовтня 1982 р. до Основ кримінального законодавства та інших законодавчих актів СРСР були внесені відповідні зміни і доповнення. їх суть в основному полягала у збільшенні строку виправних робіт до двох років, підвищенні розміру штрафу, запровадженні нового правила про можливість скасування умовного засудження в разі порушення в період випробувального строку обіцянки зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довести своє виправлення, а також у зміні умов, за яких призначалося покарання за правилами ст. 36 Основ кримінального законодавства у випадках вчинення нового злочину умовно засудженим, звільненим з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, а також засудженим, до якого була застосована відстрочка виконання вироку та ін. У зв'язку із цим значні зміни і доповнення було внесено до КК УРСР. На посилення боротьби з розкраданням державного і громадського майна був спрямований указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 грудня 1982 р., згідно з яким особи, що вчинили дрібне розкрадання державного або громадського майна, поряд із притягненням до адміністративної чи кримінальної відповідальності або застосуванням до них заходів громадського впливу адміністрацією за узгодженням з профкомом могли позбавлятись повністю або частково премій, винагород за підсумками річної роботи підприємств (установ), пільгових путівок в будинки відпочинку або санаторії, їм могло бути перенесено чергу на одержання жилплощі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1985 р. • Про внесення змін і доповнень до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік та Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік» було введено відбування покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили необережні злочини, змінено деякі положення закону про умовно-дострокове звільнення. У КК України найбільш поширеним кримінальним покаранням було позбавлення волі, яке розглядалося як універсальний засіб досягнення мети кримінального покарання, як панацея від прак-но абсолютної більшості злочинів. Однак такий підхід призвів до переповнення вииравио-трудових установ, які з причин об'єктивного характеру не забезпечували повністю виконання покладених на них функцій виправлення і перевиховання засуджених1. У багатьох випадках особи, перебуваючи у виправно-трудових установах, набували антисоціальної орієнтації. Виправно-трудове законодавство. 11 липня 1969 р. Верховна Рада СРСР прийняла Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік. На їх базі в Україні 23 грудня 1970 р. був затверджений і з 1 червня 1971 р. введений у дію Виправно-трудовий кодекс УРСР2. Це законодавство мало завдання забезпечити виконання кримінального покарання. ВТК УРСР мав такі розділи: вииравно-трудове законодавство Союзу РСР і УРСР; загальні положення виконання покарання у виді позбавлення волі, заслання, вислання і виправних робіт без лозбавлення волі; порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, заслання, вислання, виправних робіт без позбав-ня волі, підстави звільнення від покарання; допомога особам, звільненим із місць ув'язнення; спостереження і нагляд за особами, звільненими від відбування покарання, участь громадськості у перевихованні засуджених. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. до Основ виправно-трудового законодавства було включено новий роз-— порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 березня 1983 р. було затвер- Грищук В. К Кодифікація кримінального законодавства України проблеми історії і методології. — Л„ 1992. — С 156 1 Вмомості Верховної Ради УРСР. — 1971. — И» 1. — Ст. б. їх:, Розділ 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках джено Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. У цьому акті визначалися порядок і умови виконання покарань у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадського осуду, конфіскації майна, позбавлення воїнського або спеціального звання. Процесуальне законодавство. В Україні законодавство про цивільне судочинство складалося із прийнятих 8 грудня 1961 р. Основ цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік та виданого відповідно до них у липні 1963 р. Цивільного процесуального кодексу УРСР. ЦПК УРСР встановлював загальні положення цивільного судочинства: містив норми про осіб, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки; про провадження в справах у судах першої інстанції, касаційній та наглядній інстанціях, визначав виконання судових рішень; цивільні процесуальні права іноземних громадян і осіб без громадянства; містив норми про позови до іноземних держав, судові доручення і рішення іноземних судів; визначав порядок розгляду справ у зв'язку з міжнародними договорами та угодами. Завдання цивільного судочинства полягало у правильному і швидкому розгляді та вирішенні цивільних справ з метою охорони суспільного і державного ладу СРСР, соціалістичної системи господарства і соціалістичної власності, захисті політичних, трудових, житлових та інших особистих і майнових прав та інтересів громадян, що охороняються законом. Отже, на перше місце був поставлений захист інтересів не громадян, а держави. У ЦПК УРСР відзначалось, що правосуддя у цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом усіх громадян, незалежно від їх матеріального, майнового і службового становища, статі, національності, расової належності та віросповідання. У період, що розглядається, законодавство про кримінальне судочинство складалося з Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 25 грудня 1958 р., і Кримінально-процесуального кодексу УРСР, затвердженого 28 грудня 1960 р. КПК УРСР містив норми: про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство; про провадження справ у суді першої інстанції; про провадження справ у касаційній і наглядній інстанціях; про виконання вироків, ухвал і постанов суду; про застосування примусових заходів медичного характеру. Завданнями радянського кримінального судочинства проголошувалися швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і 4. Основні риси права забезпечення правильного застосування законів з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню і жодний невинний не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений. 11 липня 1969 р. було затверджено Положення про попереднє взяття під варту. Попереднє взяття під варту допускалося ним як виключна міра тільки у випадках, коли існували підстави припускати, що обвинувачений сховається від слідства або перешкоджатиме встановленню істини при розслідуванні злочину, продовжуватиме злочинну діяльність або може ухилитися від виконання вироку. Указами Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і З лютого 1970 р. була розширена участь захисника у кримінальному процесі. Захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення попереднього слідства і пред'явлення йому для ознайомлення усіх матеріалів справи, але за постановою прокурора захисник міг бути допущений до участі у справі і з моменту пред'явлення обвинувачення. Основні принципи процесуального права були закріплені в Конституції УРСР 1978 р. Це такі, як здійснення правосуддя тільки судом на засадах рівності усіх громадян перед законом; участь у суді першої інстанції народних засідателів; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів та підкорення їх тільки законові; гласність судового розгляду; право осіб, які беруть участь у справі, виступати в суді рідною мовою, а також знайомитися зі справою через перекладача, право обвинуваченого на захист. Конституційне закріплення одержав і такий принцип, як участь громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах. Проте багато які з перелічених демократичних принципів далеко не завжди здійснювалися на практиці. Кримінально-процесуальне законодавство не забезпечувало належних юридичних гарантій прав особи. Недостатня вимогливість суддів до якості розслідування призводила до того, що траплялися випадки, коли слідчі у різний спосіб вимагали у підслідних визнання своєї вини. Широке поширення одержав арешт як міра запобігання, навіть у тих випадках, коли в ньому не було необхідності. При цьому нерідко порушувались встановлені законом строки слідства і відповідно строки перебування під вартою до суду. Незабезпеченість прав обвинувачених посилювалась ще й тим, що радянське кримінально-процесуальне законодавство у період, що розглядається, не передбачало обов'язкової участі адвоката на попередньому слідстві (хоча в усіх 7. Держава і право України у 60-х — 80-х роках ш
цивілізованих країнах це було нормальним явищем). Відмова підслідному в праві користуватися послугами адвоката на стадії попереднього слідства — наслідок сталінсько-беріевської «юстиції», який серйозно ущемляв гарантії прав громадян. * ♦ ♦ Підсумовуючи наведене про стан держави і права України в другій половині 60-х — на початку 80-х рр., можна зробити такі висновки: політичне життя України відбувалося під знаком незавершеності, половинчастості, непослідовності та суперечливості, відставання у вирішенні об'єктивно назрілих завдань, відсутності конче необхідних змін. Значною мірою це було зумовлено тим, що бюрократична партійно-державна правляча верхівка СРСР намагалась зберегти командно-адміністративний метод управління, який набув найбільшого розвитку у 30-ті роки за умов культу особи Сталіна, — жорстко вольовий, що спирався на бюрократичний апарат, а не на народну ініціативу, з пріоритетом ідеї, а не потреб і сподівань людей. Його лише очистили з урахуванням «хрущовськоі відлиги» (і то не повністю) від найбільш одіозних прийомів, передусім пов'язаних з масовими репресіями, але сам стиль управління — авторитарно-патерналістський, антидемократичний — залишився майже без змін. Тоталітарний лад цього періоду став «золотим віком» партократії. УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру. Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов життя. Щонайменше пробудження його національної свідомості таврувалося як прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувалося. Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою законності, прав і свобод громадян. До середини 80-х років стала особливо помітною економічна, соціальна, політична криза радянського суспільства. Суспільство потребувало радикального оновлення. Розділ восьмий Держава і право України в період перебудови (1986—1991 рр.) § 1. Соціально-скономічіїа і політична ситуація еребудова була особливим, суперечливим етапом в історії суспільства і держави. З самого початку фундатори пере-будовних процесів, виходячи із своїх комуністичних поглядів на суспільство, планували здійснення лише «косметичних» заходів. Але поступово виявилось, що замало, обмежитися, хай навіть прискореними, змінами в соціаль-ио-економічній сфері. Слід було кардинально змінити погляди на соціалізм. Проте це не влаштовувало тих, хто перебував при реальній владі, користуючись привілейованим становищем. Це зумовило відкритий чи завуальований, нерідко відчайдушний опір з їх боку прогресивним починанням. По суті, перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними ій обмеженнями «революцією зверху». Вона замишлялась як об- (.VI Розділ 8. Держала і право України в період перебудови (1986—1991 рр.) 1. Соціально-економічна і політична ситуація
межена в часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Розвиток подій, однак, швидко зламав цю надуману схему. Політична система, що склалася у середині 80-х років, зумовила неминучість деяких особливостей перебудови. Зокрема, вона могла розпочатися лише у разі приходу на вищі партійні та державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства. У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КІІРС був обраний М. Горбачов, наймолодший на той час член політбюро. Це було свідченням прагнення певної частини партапарату дещо модифікувати чинну соціально-економічну систему. Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС, на якому багато питань суспільно-економічного життя були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Проте багато з наміченого на практиці не було здійснено. Висунута програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Важливим елементом цієї роботи в Україні мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку розглянула і в основному ухвалила Верховна Рада УРСР на своїй позачерговій сесії у квітні 1988 р. Схемою забезпечувалися організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління, створювалися умови для втілення в життя Закону СРСР від ЗО червня 1987 р. «Про державне підприємство (об'єднання)». Під час реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням. Загалом кількість працівників управління республіканського рівня зменшилася вдвічі. Обласна ланка управління скоротилася більш як на третину, були затверджені схеми управління народним господарством областей, міст Києва та Севастополя. Згідно з новими вимогами визначалися основні напрямки діяльності Ради Міністрів УРСР і більш досконала структура її апарату. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. У другій половині 80-х років було здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприєм- ства і об'єднання всіх виробничих галузей народного господарства республіки переводилися на повний госпрозрахунок і самофінансування. Ширше впроваджувалися орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота зі створенням асоціацій, концернів, малих підприємств та інших організаційних структур. У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприємства та об'єднання виробничої сфери республіки і частково невиробничих галузей народного господарства. На кінець року на орендний підряд перейшли 180 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38 — побутового обслуговування. Значна увага приділялася ресурсозбереженню, повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва. Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо структурної перебудови народного господарства. Адже структура економіки, що історично склалася, тривалий час залишалася орієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну в СРСР, 40 % — сталі та прокату, третина — видобутку вугілля, 60 % — залізної руди тощо. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи «А» в Україні становила на початок 90-х років 70 % Неабиякі труднощі в розвитку народного господарства України були зумовлені тим, що плани складалися в центрі, в Москві, республіка ж була позбавлена основних прав. 96% продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд України, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги впливати належним чином. Скрутне становище склалося у сільському господарстві. Фондоозброєність тут була нижчою на чверть, енергоозброєність — на 42% від інших галузей. Вкрай загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн осіб. У ряді регіонів України люди пенсійного віку стано-зили половину сільських мешканців. В Україні велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З'явилися нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб'єднан-яя. Були зроблені перші кроки в напрямку розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і радгоспів. Розділ 8. Держала і право України в період перебудови (1986—1991 рр) 1. Соцюльно-еконамічна і політична ситуація
У період перебудови велика увага стала приділятися розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню аграрних цехів, підприємств та організацій. Економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Це було зумовлено, по-перше, тим, що сама модель реформи, сконструйована в центрі, об'єктивно зумовлювала розлад економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори планування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін. А це неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконт-рольованого зростання грошових виплат на виробництві, порушення договірних зв'язків. Від стану економіки залежала ефективність соціальних програм. Ще на початку реформістських процесів планувалася розроблення спеціальної програми соціальної перебудови. Передбачалося інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією метою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробничих галузей. Велику роль у вирішенні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства та місцеві органи влади. Слід відзначити певні досягнення на цьому шляху. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в Україні майже вдвічі перевищував збільшення виробничих капітальних вкладень. У результаті цього з'явилася можливість активніше здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Переважна частина житла будувалася господарським способом. Розпочалася приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати працівникам охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури. Передбачалися додаткові пільги з оплати праці у вугільній промисловості. Підприємства отримали можливість підвищувати заробітну плату, соціально захищати своїх працівників за рахунок власних ресурсів. Однак, як виявилося, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 р. прийняв 11 постанов про підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. За два роки (до літа 1989 р.) грошові доходи населення зросли на 105 млрд крб. або на 23 %, тобто приблизно на стільки ж, на скільки за попередні сім років До цього слід додати неотоварені карбованці, які вже мало населення. Результатом стало те, що в Україні, наприклад, грошова маса без забезпечення товарами збільшилася на 10 млрд крб. А це викликало різке розбалансування споживчого ринку. Поряд з цим спостерігався активний вивіз товарів за межі республіки, поширювалася спекуляція, запанував «чорний ринок». Усе це болісно відбивалося на інтересах більшості споживачів, насамперед соціальне слабо захищених верств населення. В Україні а 1 січня 1991 р. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які стосовно товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, створило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції, і як наслідок — до порожніх полиць магазинів. Довелося запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей вимушений, досить непопулярний серед народу захід не вирішив усіх проблем З 1 листопада 1990 р. уряд України з метою захисту споживчого ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використанням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.
Дата добавления: 2015-05-22; Просмотров: 425; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |