Філософія Відродження і Просвітництва на Україні

У ХVІ-ХVІІ ст. культурне життя України значно пожвавлюється, що пов'язано з міжнародним обміном культурними цінностями. Набувають значного поширення ідеї гуманістів епохи Передренесансу, оскільки після падіння іта­лійських колоній у Криму під ударами Туреччини частина генуезьких купців переселяється у Львів і Київ. З ними при­їжджають промисловці, архітектори, діячі мистецтва. Чима­ло українців вчаться в європейських університетах.

Відродження в Україну прийшло з півночі Європи, де про­ходило у формі Реформації. Остання спочатку поширилася на Річ Посполиту, а звідти - на Україну. Протестантський рух вимагав обмеження привілеїв духівництва. Поширився кальвінізм» зокрема, заклики до невибагливого життя й ощадли­вості, вимоги секуляризації земель духівництва, встановлен­ня контролю за його діяльністю.

Одним з перших білорусько-українських мислителів епохи Відродження був Франциск Скорина (1490 - біля 1541 р.). У Краківському університеті він вивчав роботи досократиків, стоїків, Аристотеля. Продовжуючи потім навчання в західноєвропейсь­ких країнах, він перейнявся ідеями Відродження і Реформації. Скорина був переконаний, що український народ може відроди­ти славу Київської Русі через Просвітництво, уособленням якого була Біблія. У ній, у Святому письмі, вважав він, схоплена вся Соломонова й Аристотелева божественна й життєва мудрість. Свя­те письмо, на його думку, виконує науково-освітню функцію, містить у собі граматику, логіку, риторику, музику, геометрію, арифметику, астрономію. Скорина говорив не про універсальність Біблії взагалі, а тільки про наявність у ній «богооткровенних знань», чого немає в інших книгах. Звідси Скорина виводив дво­яку сутність Біблії - божественну й людську.

Захоплення українських земель Польщею в другій половині XVI століття супроводжувалось посиленням соціального, націо­нального, релігійного утиску. Реакцією на нього стало об'єднання православного населення міст у братства. Необхідно було забез­печити логічне обґрунтування і захист світоглядних принципів народного життя України. Це завдання вирішувалося через обґрунтування істинності православної догматики шляхом її зіставлення з догматами католицької схоластики. Велику роль тут відігравали братські школи (Львівська, Острозька, Київсь­ка) Києво-Могилянська Академія. Викладачі і випускники Академії - такі, як Герасим Смотрицький, Василь Суразский, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, критикуючи базисні догмати католицизму, в першу чергу ідею зішестя святого духу від Бога - сина, яка була головним аргументом у системі обгрунтуванням влади Римського Святого престолу і церковного абсолютизму, виступали за демократизацію церкви, проголошуючи слідом за Ареопагітом «апофатичне», тобто негативне богослов'я, відкриваючи дорогу пантеїзму.

Протестантизм лишив помітний слід у професійній філо­софії, що можна простежити в роботах Петра Могили (1597-1647 р.), Інокентія Гізеля (1600-1683 р.). Основними філософськими течіями в XVI-XVII ст. були платонізм, аристотелізм, стоїцизм та епікуреїзм. У духовній культурі України йде утвердження самоцінності кожної окремої людської одиниці, формується індивідуальна самосвідомість людини через утвердження своєї неповторності суспільне корисною діяльністю.

На початку XVIII сторіччя в Україні вже існували елемен­ти капіталістичних відносин, що позначилося й на духовному життя суспільства, сприяючи розвитку ідей Просвітництва. Просвітництво - антифеодальна ідеологія періоду становлен­ня капіталізму, відповідно до якої подолання феодальних відно­син і встановлення нового суспільного ладу можливе за допо­могою реформи та освіти.

Головним центром науки й культури на той час була Києво-Могилянська Академія. Філософія, викладання якої носило в Академії більш-менш вільний характер, була тісно пов'язана з теологією і мала схоластичну спрямованість. Але це вже була класична схоластика. Вона еволюціонувала під впливом гума­нізму і Реформації. Центральний принцип схоластичної філо­софії - ідея, що будь-яке знання має два рівні: надприродний, що дається в одкровенні, і природний, добутий за допомогою розуму. Нормативними текстами першого рівня є Біблія, дру­гого - роботи Платона і особливо Арістотеля. Кожен професор мусив підготувати свій оригінальний курс лекцій. Однак з другої половини XVIII сторіччя на Україні посилюється фео­дальна реакція, погіршується матеріальне становище Академії, в її справи грубо втручається Синод. Найсуттєвіший удар по ній було завдано статутом 1747 року. Професори вказаним статутом зобов'язані були подавати конспекти своїх лекцій для перевірки на предмет того, чи не ухиляються вони від вчення православної церкви. Зрештою оригінальні курси, які створювались викладачами, було заборонено.

Найяскравішою особистістю серед українських просвітителів, був Феофан Прокопович (1677-1736 р.). Визнаючи важливу роль почуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не менше значення в її осмисленні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той повинний спиратися, щоб уникнути небажаної кульгавості. Предметом істинного пізнан­ня Прокопович вважає те загальне, повторювальне в речах, які відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визна­чає як засіб пошуку невідомого через відоме і вважає, що роз­робкою такого вчення, засобу або методу пізнання повинна пе­рейматись логіка. Прокопович був переконаний, що розбіжності у релігійних переконаннях не повинні ставати перешкодою співро­бітництву вчених, вивченню філософії, науки, культури інших народів. Логічним продовженням цих ідей став висновок про необхідність свободи думки вченого, що знайшов своє оформлен­ня й обґрунтування в теорії двох істин. Це вчення стверджувало, що істини науково-філософські й богословські можуть співісну­вати незалежно одна від одної. Теоретиками та прихильниками теорії двох істин серед європейських філософів були Гоббс і Спіноза, а серед українських вчених її поділяв, крім Прокоповича - Гізель.

Дата добавления: 2013-12-14